В перші роки студентського життя Франка сталась одна важна подія, яка мала велике значення для цілої Галичини і особливо для Франка. Політичні обставини викинули з Росії професора Київського університету Михайла Драгоманова, і він емігрував за границю. Свій світлий розум, свою величезну наукову ерудицію Драгоманов цілком оддав українській справі. Його критичні статті «кидали нове світло на нашу минувшину, одкривали нові горизонти, вчили розуміти нашу історію і нашу теперішність, вникати в інтереси живих людей, розуміти і любити їх. Уся його робота була одною великою проповіддю невтомної праці для добра і розвитку нашого народу. З ясним, тверезим, трохи скептичним розумом, ворог усякої фрази, всякої фальшивості і ненатуральності, Драгоманов у своїх статтях, а ще більше в листах до галичан старався привчити їх читати, студіювати, відучував їх од пустої фразеології і трати часу, будив охоту до реальної роботи. Він звертав увагу на насущні потреби народу, на застій у політичнім житті, на неуцтво галичан. Його статті і листи — то були для великої більшості галичан мов удари батога; вони пекли і боліли, часом били невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували думати, будили совість».
Під вплив Драгоманова, як я вже сказав, попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не фантастичними, а реальними оповіданнями: «Лесишина челядь» і «Два приятелі», а ще через рік друкує образки з життя робітників під заголовком «Борислав». Коли пригадаємо собі те фарисейство, в якому вихована була тодішня інтелігенція, коли згадаємо, як тісно і самовільно розумілося те, що дозволено і не дозволено в літературі,— тоді урозуміємо ту бурю гніву, яку викликав Франко серед галицьких читачів своїм новаторством. Ті №№ журналів, в яких були надруковані оповідання Франка, одсилались назад в редакцію з непристойними написами: «Чи сказився?» — писав один; «Не смійте мені присилати такої гидкої макулатури»,— сердився другий; «Возвращается обратным шагом к умалишенным»,— надписував третій. Але повороту для Франка вже не було 1.
Року 1877 з Франком сталася пригода: його й цілу редакцію «Друга» арештовують. «Безтолковий процес,— пише він,— котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився тим, що мене засудили, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий),— був для мене страшною і тяжкою пробою. Дев’ять місяців, пробутих у тюрмі, були для мене мукою. Зо мною поводились, як з звичайним злодієм, посадили між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14—18, перекидували з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (се, бач, за те, що я «писав» — записував на случайно роздобутих карточках паперу случайно роздобутим олівцем — пісні та приповідки з уст арештантів або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів у такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з которих 8 спало на лавці, а 4 під лавкою, бо не ставало місця. З протекції, для свіжого повітря, арештанти відступили мені «найкраще» місце до спання — під вікном проти дверей, а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч відкрите і до дверей продувало, то я щорання будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна».
Та не краще, а може, й гірше жилось Франкові, коли він вийшов з тюрми. Лояльні галичани, боязливі, залякані, одвернулись від нього, мов від прокаженого. Викинули його з «Просвіти», не дозволили приходити до «Бесіди» — українського клубу, а ті, що хотіли мати з ним яке діло, робили це тайно й обережно, щоб ніхто не побачив. Тільки невеличкий гурток молоді не цурався його. А проте Франко, переживаючи цей важкий час свого життя, не опускає рук. Ходить на лекції до університету, видає вкупі з приятелем своїм, М. Павликом, часопис «Громадський друг», пише оповідання, задумує цілий цикл новел, в яких хоче списати всі боки життя простого люду і інтелігенції: відносини економічні, освітні, юридичні, політичні і т. ін. Пише в польських часописах і газетах, перекладає поеми Гейне, «Фауста» Гете, «Каїна» Байрона, Шеллі і др. Та не минуло ще й двох літ цеї кипучої праці на волі, як Франка знов арештували і посадили на три місяці до тюрми.
Випустивши з тюрми, його, слабого, в гарячці, одсилають пішки з поліцейським додому на село, причім волочать його по етапах, з тюрми до тюрми; в дорозі, змочений великим дощем, Франко заслаб ще дужче, пролежав удома тиждень в дуже важких обставинах, а далі подавсь до г. Коломиї, щоб звідти дістатись до свого приятеля, з яким сидів у тюрмі. В Коломиї прожив він тиждень в гостиниці, де написав свою повість «На дні», в якій змалював тюрму в Дрогобичі. Важкий був для Франка той тиждень! Останні три дні прожив він трьома центами (2 коп. на наші гроші), знайденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, замкнувся в кімнаті і півтора дня лежав в гарячці і голоді, ждучи смерті. Тут його рятує від смерті один з його товаришів і забирає з собою на село, де Франко, спочиваючи, прожив кілька тижнів. Але й там видюче око адміністрації постерегло небезпечного злочинця. Вона наказала жандармам приставити Франка назад до Коломиї, а що у Франка не було грошей на підводу, то жандарм, ще слабого, в літню спеку, погнав його до Коломиї пішки. «Тяжка се була дорога,— пише Франко в своїй автобіографії,— після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях».