Про УКРЛІТ.ORG

Для загального добра

(1895) C. 9
Скачати текст твору: txt (159 КБ) pdf (158 КБ)

Calibri

-A A A+

Багато ж тих корінців — страх як багато. Оден, два, три … десять, ціла жменя, ціла купа … Тоненькі, брунатні, вони переходять з-під куща в Тиховичеві руки, а з рук падають на землю, як нікому не потрібні трупи.

Робота цілком захоплює Тиховича: він нічого не чує, нічого не бачить, опріч тих корінців, таких однакових, одноманітних, мертвих … Зерно піску, приліплене до кореня, блисне часом перед очима, налякана мурашка, мов божевільна, заметушиться, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеться крізь пальці і впаде на розкопану землю … Але корінці чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога …

— Загортай землю!..командує Тихович циганом, що пахкає люлькою під кущем" — А тепер уважай: відлічи по рядку сім кущів, а восьмий розкопуй так, як цей … Штій? (Знаєш?)

— Штів, домнуле …

Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці … Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком …

Зігнуті в’язи починають трохи боліти, натужений зір та скупчена увага женуть усякі думки, в голові робиться якось неясно. А тут корінці, корінці і корінці … Ось мигнуло щось перед очима-жовте, кругле, дрібненьке … Невже філоксера? Увaгa подвоюється, зіниці ширшають, побільшуюче скло справляє свою службу. Ні, то не філоксера, то від механічної уразки напухла мочка … І знов корінці пересовуються перед очима, падають на землю непотрібними трупами …

Десь здалеку, з-за стіни зеленої, чутно фальшивий голос Савченків:

Коли б мені зранку
Горілочки склянку… –
виспівував він. –
Тютюну та люльку,
дівчину Ганнульку –
Горілочку пив би,
Люлєчку курив би,
Дівчину Ганнульку
До серця тулив би…

— Гарні ідеали!..сміється Рудик з-під куща на другому кінці виноградника.

А Тихович пильно роздивляється корінці. «Люлєчку курив би, дівчину Ганнульку до серця тулив би», лунає йому в ухах, а в очах починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати, врешті, очі від корінців: він підносить голову і з пільгою зітхає.

А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі — ні хмаринки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнір, спершись на рушницю, з-під широкого козирка придивляється до роботи на молдуванських виноградниках. По дорозі за Прутом поволі котиться гарба, запряжена волами, і немилосердно скрипить здоровими немазаними колесами …

Доволі, ніколи: циган підсуває вже цілий оберемок корінців. І саме тоді, як корінці, мов безконечні батови війська перед отаманом, пересовуються перед очима в Тиховича, думки натовпом, але без ладу лізуть у голову. «Кого винуватити у тих обопільних прикростях, У тих непорозуміннях, які постали межи нами а мол• дуванами? — думає Тихович. — Чи не краще б поставити діло так, щоб молдувани дізнавались про філоксеру перш у школі від попа, а не від нас, що злітаємо, як сніг на голову, на те, аби знищити виноградники, збурити селян та поїхати далі, на нові прикрості й прокльони … Але чого цей корінець має такий нездоровий вигляд? Треба його пильніше оглянути. Ні, нічого … Так хто ж винен: ми, освічені, чи молдуванитемні?. Ану, колупнути кору цього грубого кореня … Бач, тут цілий світ під корою … Акариди та грибки розкошують собі У цій трухлявині… Але філоксери нема. Ну, і слава богу … ие вже кілька виноградників обдивилися — і все гаразд досі. Може, й не буде тут філоксери. Коли б не було… а то живий жаль бере рубати такі розкішні кущі, та ще обліплені кетягами. Але як душно … вже, мабуть, полудень, треба б спочити трохи, ну, та нехай тоді, як скінчимо цей виноградник … Тільки шия вже болить, в голові туман, думати важко … І навіщо вони дзвонять лопатка ми, ті робітники… це так дратує нерви … А корінців же, корінців!..ен скидається на другий, оден такий, як другий, так наче всі ті переглянуті вже купи були одним довгим, безконечним корінцем. Ні, ті корінці просто гіпнотизують людину, притягують очі … І не хочеш дивитися, а дивишся, не можеш очей відірвати від них … Ех, треба прочуматись трохи, стрепенутися …

Тихович кидає останні корінці, підводить голову, дивиться на небо і … О, боже!.. небі … бачить він цілу купу темних корінців, що розсипаються, крутяться, мигтять в його перед очима, приймаючи різні форми … Тихович здвиг плечима, протер очі і глянув на землю. Але там вже чигає на нього працьовитий циган з покірливо схиленою набік головою та цілим снопом корінців на лопаті. Ах, ті корінці!..д кущем корінці, у цигана корінці, в руках у Тиховича корінці, біля ніг його теж корінці … Ні, справді можна здуріти від тої повіні корінців-брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею і без землі корінців!.. Шість годин дивитися на одне й те саме, шкварячись до того на червцевому бессарабському сонці … Тихович чує, що йому млосно, що очі готові от-от заплющитися, і здобувається на рештку енергії, аби скінчити виноградник.

 
 
вгору