…Ой що ж бо то та за ворон…
затягла якимсь тонким сопрано молода жінка, а дальші слова пісні проказав Кушнір, тільки не співали цю пісню, бо — святий вечір — не годиться такі пісні співати.
Всі, на диво, припрошували студентку, щоб заспівала української. Дівчина сміялася, а стара Кушніриха, вирівнявшись за столом, з гордістю промовила:
— Заспівай мені тієї України, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила… Студентка почервоніла, очі долу спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений, сидів Швачка, і не співала.
— Роде мій дорогий! Свахо! — гукала Мар’янина мати до Кушнірихи, — Били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати…
— Я, свахо, не здіймаю бучі, я прошу онуку вашу, хай мені України заспіває… — І Кушніриха заплакала.
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по-старому. Жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
Мар’яна сиділа мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніровим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: "Десь з чужої комори — виплакана хустка". І так гірко та боляче було Мар’яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.
— …Да не бійся ти, дурна, співай! — це батько мовив до студентки.
Та одкинула свої стрижені кучеряві коси з маленького лоба і, пристукнувши об долівку тонкої, панської роботи черевиками, гукала до гостей:
— А давайте заспіваємо "Застеляйте столи" — знаєте? Студенти так люблять на вечірках цю колядку народну, так захоплюються…
— Вони "Інтернаціонал" теж, як бугаї, ревуть! — вимовив зо зла Кушнір і сказав сватові, Мар’яниному батькові:
— Чув цих студентів у поїзді, як на святки їхали, — полівка, свату, а не люди! Пишеться — студент, а вимовляється — старець.
— А правда, Мусію Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє?
— Дозволяє, — незадоволено відповів той.
— Уже закон, — казав далі голосно Кушнір, — є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!
Всіх зацікавила новина, що її сказав Кушнір, і ніхто з гостей навіть не думав співати; студентка вже розкрила була рота, де біліли гарні, мов розлузані горіхи, зуби, і так застигла, а спам’ятавшись, лизнула губи й сіла коло Швачки.
— Мені дядя посвідку незаможницьку дасть, правда? — поспитала вона Мусія.
— А дядя в тюрму піде, по-твоєму? — відповів не в тон Швачка, Студентка пхекнула.
— От, Мусію Степановичу, четвертий, — казав через стіл до Швачки Кушнір, — год пройшов, як ви комуні бика, спасибі вам, взяли в мене, а я не забув. Умру — не забуду: грабіж…
— Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний кіт був…
— Ти ще молодий так мені одказувать…
— А як же треба одказувать? Підлизуватися, правда? Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з куксами на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати. Мар’яни вже не було коло його — їй чимось докоряла менша сестра, Кушнірівна.
Швачка встав, похитуючись, з-за столу і тихо вийшов надвір.
Була глупа ніч. Зорі надулися — такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом…
"Дме на завірюху", — подумав мляво Швачка і підійшов до стайні. У його коня впала додолу шанька з вівсом, він довго шукав по-темному і, коли знайшов її підбиту ногами під ясла, пожурив коня:
— От дурило ти! Голодний тепер?..
Кінь заіржав, стукнувши копитами об поміст.
— На, на, — приказував Швачка, надіваючи шаньку коню на голову. — Попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать, гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торговлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться… На груди б тобі землі насипать, зараза!
Кінь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня. Швачка постояв та послухав: смачно спить!
Пішов назад до хати; голова йому похитувалася — був напідпитку, а рідко пив горілку.
Коло сінешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засміявся і вдруге за сьогодні вилаявся гидкою лайкою:
— Сволоч!.. "Дайте, дядю, незаможницьку посвідку…" Наче я торгую незаможницькими посвідками!..
… Хата співала. Колядки змішувалися з піснями про той славний рід багатий, про бочки виновії, про воли круторогі — сп’янив самогон пісню, і вона зухвало дзвеніла в шибки…
"Радуйся, Швачко, — думав Мусій, — радій: святий вечір! Хтось на селі тільки борщ салом затовк сьогодні, а не ковбики, навергані горою! А Кушнір, як та мідянка-гадюка, язиком крутить…"
Він розстебнув ґудзика на синій сорочці, з-під якої виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка білої, і твердо, з рішучістю на обличчі, зайшов до хати.
— Не хоче підгинати хвоста, собака, та доводиться підгинати, — впали через поріг, назустріч Швачці, чиїсь слова, і всі гості засміялися.