— Більше не доведеться палити, пане полковник!
Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:
— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу, смердота яка!
В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають намазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду…
— Я приберу його до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню, а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.
— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця. — Вода в нас хороша, кринична… Хліба трудніше достать, а вода, слава богу, є! Не вірите в бога?
Не годиться так…
Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.
Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.
— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть…
Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.
— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати, — каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.
Ми коло порога зустрічаємося, а він:
— Щастя твоє, — до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа, — щастя, що тільки вирвано шматок м’яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя… — якась гірка усмішка на обличчі. — Затни березівкою.
Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коди почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.
Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:
— Ой матінко-вутінко, де ж нам зустрічати-виглядати?
…Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?
— Смерть.. Не хвилюйся сину, — вговоряє мене якийсь старечий голос.
З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю…
«Смерть!» — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.
— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір’ю, щоб пам’ять була, — той самий голос старої.
Я виходжу э хати; принесли полотно на труну матері…
Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м’ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?
— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а і нею легші, мої божевільне запитання.
І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито.
— Смер-р-рть!!. Я йду…
— Ну, розписуйте хреста, — каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.
— Зараз.
… До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.
Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.
Майстер підказує мені:
— А ви, Максимовичу, просто, без латини: «Оксана Андріївна Романюк…»
— Ні, не можна: мати.
Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері змалювати її страждання.