— …пан Яцькiвський, — не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, — найбiльше тужить i журиться за блискучим минулим Степана Баторiя… А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воєводства, панi? З Бельведеру?..
Це, повторюю, було мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разiв п’ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носiя великодержавного шовiнiзму.
Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, — розповiдав, — снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля…
— Весна, — казав, — часто сниться менi.
Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна — жити будеш. I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала.
— Такий сон, — говорив менi Фавст, — що вiн має визначати?..
Я пам’ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським:
— У тибє болит зуб, — говорив Маламет. — Я ничево, не протестую… Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда… й ты ругаешь. Я, как я должен?..
— Кумедiя, їй-богу, — щиро, по-селянському сказав менi Фавст. — Менi такий сон миленький наснився, а вони — за парашу гризуться…
— …поднимайсь.
У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа i нас усiх… Заспана камера встає, кидає жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стає по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
Декiлька слiв про Конончука.
Це — темне i вбоге село, село, яке пiдписує собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падає додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здається iнодi, нiби його тiло навмисне засiяно висiвками — вошами; тiло, схоже на рябе мило… Коли пройде вранiшня повiрка — завжди коротка i занадто вже дiлова, — Конончук сiдає, як каже Клєнцов, "читати газету": "бльондинки" впилися йому в тiло, i треба довго шарувати Конончуковi свої гiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих "бльондинок" падати й сипатися на помiст…
Висiвки сиплються — така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, — вiн от-от, здається, розплачеться; важко зiтхає, журно хитає головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну "бльондинку" за лапки, кладе її на помiст i дико б’є черевиком…
— Отак її треба! — приказує Фавст.
— Ех, Конончук, Конончук! Твоя "бльондинка", видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша… Правда, господин поручик?
Пiсля такої реплiки, а головне — такого безцеремонного i рiзкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнiв, що Фавст — незрячий гречкосiй… Хто вiн такий?
Мотив цей розробити.
Клєнцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою дивиться у вiчi Фавстовi.
— Жаль-жаль. — говорить Клєнцов, — що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся…
Фавст щиро смiється.
— Що менi блатнi, — каже вiн, — адже там скрiзь — ми, а не ви… Офiцера зустрiти, та ще й офiцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п’ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…
…Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi дядюшка з далекого Подiлля.
На цьому мiсцi межи Фавстом i Клєнцовим. як пишуть деякi галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:
— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты… ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную…
— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому.
Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь… Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.