Вітер блискавку виструга,
хмара насуне з-за гір, —
перекидом,
                   колесом,
                                  вистрибом
вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,
трусили на голови хвощ.
Здіймали страшенний вереск,
ласкаво просили дощ:

         “Іди, іди, дощику!
         Зварю тобі борщику
         в полив’яним горщику,
         в полив’яним горщику!..”
З кошлатих кущів солов’ята зиркали,
як по землі і щедро і видавцем,
то зливи ходили, високі, як циркулі,
то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.
А ми по калюжах гасали босі,
бо казала мати й бабуся —
дуже добре дощ на волосся.

         Гей, ідіть, благодатні зливи!
         Випадайте, перлисті роси!
         Хай нап’ються донесхочу ниви.
         Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні,
задзвенять весілля і заручини.
Цілуватимуть хлопці кохані

         перемиті дощем кучері…

Так невже ж під багряним сонцем —
благодатні брати океанські —
ці дощі,
         отруєні стронцієм,
засвистять, як стріли поганські?!