Чимдуж подалися мандрівники вгору. Біглося їм добре, бо ж вони взагалі нагору вміли бігти краще, як навіть по рівному. Менш як за годину опинилися вони на самому вершечку гори. Оббігли навколо гостряка й під величавою скелею побачили щілину, ніби вхід.

— От це ж воно й є. Так і казала Хуха. Ну, братці! Тихо, за мною! — по військовому скомандував Зайчик-Стрибанчик й перший стрибнув у розщелину.

Спочатку по білому снігу, а далі — чорним камінням зайчики один за одним стрибали вперед. Довго бігли вони темним переходом. Ніхто не спиняв їх, нікого не спіткали вони на шляху. Та й нічого в тому не було дивного, бо вся варта та інша челядь, що була в Морозенковому палаці, метушилась по світлицях, прибирала, чепурила. Частина ж ледачих слуг зібралася в кухні й там гомоніла про нового пана, який він з себе, які має звичаї, що йому найбільш подобається.

Отож через те мандрівники непомітно добігли аж до сіней. З сіней пострибали до передпокою. З передпокою — до великої порожньої зали з велетенськими вікнами, де Морозенко давав накази Вітрам. Відтіль перебігли вони кількома чудовими блискучими кришталевими світлицями, де проживали Заморозки, Наморозь, Імла, Град, Хуртовина. Нарешті вскочили у величезний покій, в якому нарозтіж було розчинено всі вікна, а на високих ліжках лежала сила-силенна білосніжних подушок; попід стінами, в кришталевих шафах висіло безліч білих кожухів, а з другого боку лежали купи блакитних килимів. То була шатна, тобто помешкання, де складали всяку одіж та білизну Морозенкову та його придворних слуг.

Тут зайчики на хвилинку затрималися, бо надзвичайно сподобалися їм всі ті зручні добра. — «От було б гарно таке мати у себе в нірках під час прийдешньої лютої зими!» — думали вони.

І поки вони роздивлялися та облапували всі ті розкішні речі, під вікнами загули Вітри, великі двері з сусідньої зали розчинилися й проти них стала бабуся, немов уся обсипана блискучими зірками, її біле волосся розвивалося на всі боки, а прозорі, мов крига, очі блищали зеленим світлом. Вона була в білому одязі, що складався з сили різних тканин — то чисто-білих, то рожевих, то блакитних, які лежали одна на одній, мов листя на капусті. Від вітру всі тканини розвівалися й надималися. В руках бабуся тримала велику тіпачку, якою вибивають порох з килимів.

Зайченята завмерли з жаху. Справжній мороз покотив у них поза кожушками.

Виходить, що вони запізнилися!.. Безперечно, це була сама Дюдя! Хто б же інший міг тут бути?!

Перша їхня думка була одна — тікати, тікати — скільки видко! Але ж з переляку вони навіть не могли зробити жодного скоку. Немов якась невидима сила відкинула їх всіх назад, й вони всі вишикувались лавою, сівши на задні лапки.

— А це що таке? — більш здивовано, як злісно спитала Дюдя. — Відкіля набралася тут оця чаполоч? Га?..

Зайченятам наче язики попримерзали до зубів. Зайчик-Стрибанчик хотів був принаймні промовити: «Добридень!» — та тільки наїжачив вуса й тихенько поворушив мордочкою, але не міг видушити з себе й слова.

— Та що це, справді, за мара? — запиталася Дюдя знову, повертаючись до дивовижних істот, що стояли в неї за плечима.

— То — зайці! — відповіла тоді молода дівчина в дорогих срібних шатах.

Була вона дуже гарна, тільки дивно було дивитися на її кострубату голову, що нагадувала собою велику пухнату кульбабу. То була Віхола.

— Та вже ж не який чорт! — грізно, товстим, мов буря в димарі, цілком іншим, як спочатку, голосом промовила Дюця. — Бачу, що зайці! Але як вони тут опинилися й чого їм треба?.. Ви що ж? Німі чи покам’яніли?! Вас питаю ще раз: чого ви тут?..

Тоді Зайчик-Стрибанчик проковтнув слину й, низенько вклонившись, промовив тремтячим, поштивим голосом:

— Не гнівайтесь на нас, пані мамо! Ми прийшли з Далекого Лісу привітати вас й просити переказати вашому панові господареві, новому Морозенкові від усіх зайців та всіх інших звірят і птиць, що живуть в лісі, наше уклінне прохання: не давайте нам лютої зими, бо ми можемо померзнути!..

Зайчик-Стрибанчик і сам не сподівався, що він таке скаже. Але ж це було перше, що вступило йому в голову.

Дюдя й всі інші здивовано дивилися на гостей і наче чекали, що вони мають сказати далі. Тоді, побачивши, що ніби їм не загрожує жодна небезпека, Зайчик-Стрибанчик посміливішав і продовжував:

— Вибачте, пані мамо, що ми насмілились вас потурбувати. Ми зробили так через те, що в нашому лісі всі перелітні птахи страхали нас лютою зимою. Крім того, я буду говорити щиро! — додав він й поклав ліву лапку собі на серце. — Всі говорять про вас та ваш чудовий палац тільки з чужих слів. Через те й гадають, що ви та ваш пан й ваша мила донька дуже… дуже… сердиті, вибачайте ще раз на цім слові. Ми цьому не могли повірити й прийшли самі, щоб переконатися, що наші сусіди помиляються. Ми ж бо знаємо, що всі духи добрі й милостиві. Тепер ми вже бачимо, що ті чутки неправдиві. Ми повернемося додому й усім про те розкажемо!..

Дюдя усміхнулася. Вітри враз затихли. В хаті стало тепліше.

— Це мені подобається! — промовила Дюдя спокійним й ще раз новим, тоненьким голосом. — Добре! Нехай буде по-вашому. Я буду просити ясного пана Морозенка, щоб дав нам теплу зиму. Він добрий і, напевно, згодиться. Але ж тепер утікайте якнайшвидше, бо після вас на снігу лишились ваші сліди, по яких сюди можуть прийти пси та люди. Я ж за вами пошлю Віхолу, щоб вона зробила завірюху й позамітала ваші сліди. Ну, ходіть здоровенькі! А це вам гостинчик! — й вона подала їм мішок довгеньких цукерок з білим кремом, що звалися «Снігові дудочки».

— Спасибі вам, добра бабусю! — промовили в один голос всі зайченята. Потім враз розхапали по торбах цукерки й одним махом повернулися на задніх лапках та й подались за Зайчиком-Стрибанчиком назад.

Тільки збігли вони з гори, потьмарилося небо, почав подиматися вітер, а на землю полетів білий, м’який пух. Тепер вже зайчики добре знали, що то Віхола замітає їхні сліди, а пух летить з тих перин та подушок, що бачили вони в палаці Морозенковім.

Щасливо повернули вони додому й повідали там радісну новину, що цього року не буде великої зими, їхні батьки та й всі інші лісові мешканці не хотіли йняти віри, щоб вони могли бути аж у палаці самого пана Морозенка. А ще більше неймовірним видавалося їм, щоб могли зайчата говорити з самою Дюдею й вона жодного з них не заморозила. Тільки ж усі Зайчики, як один, повторювали слово в слово все, що чули та бачили. А вже є такий звичай, що коли всі говорять одне й те саме, то воно видається правдою.

Тато Зайчик спочатку дуже розгнівався на Стрибайчика й хотів був навіть нам’яти йому довгі вуха. Та заступилася за нього мама.

— Нема за що його карати, чоловіче! — спокійно сказала вона. — Вже одне добре діло він зробив, що приніс нам правдиву звістку про незлу вдачу пані Дюді. А далі, може, й справді, не буде нам через його сміливість холодної зими. Крім того ми та й інші тутешні створіння не повинні наслідувати людей, що карають своїх дітей. То — недобре, й нам те зовсім не личить. А за Стрибайчика я сама ручуся, що більше він ніколи не піде з дому, не спитавшися дозволу.

Й вона ніжно пригорнула до себе свого найстаршенького.

З того часу Зайчика-Стрибанчика всі дуже полюбили в лісі. Й було за що. Він був спритний, розумний та й хоробрий такий, як нечасто бувають зайчики. Одне слово, на всю округу не було другого, йому подібного… Тим-то навіть Хухи та Мавки особливо його любили й завжди завчасу його попереджали, коли бувало полювання. А Віхола раз у раз замітала на снігу його сліди… Так і дожив він до самої глибокої старості й усі зайчики в лісі звали його дідусь Стрибайчик.

А Дюдя додержала свого слова й тої зими від холоду не загинуло в лісі жодного створіння.

______________
¹ Перебаранчати — заважати.