Про УКРЛІТ.ORG

Природа

C. 5
Скачати текст твору: txt (73 КБ) pdf (98 КБ)

Calibri

-A A A+

— Ти боїшся? — запитав змішано.

— Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.

— То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?

— Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.

— Чому воно так?

— Не знаю… не знаю… по правді…

— Що ти тут робиш?

— Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?

Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.

Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.

— Не бійся… таж я. тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…— сказав чудно здивованим тоном.

Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.

Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені, їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.

— Незабаром зайде сонце за гори, — перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.

— Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.

Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.

— А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

— Се ходить, як би мало душу, — сказав. — Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася.

— Ти не знаєш, хто я?

— Ні.

— Але ж ти мене видів… нагадай собі!

— Я тебе ніколи не видів!

— Нагадай собі.

— Але ж кажу тобі!

— По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

— Не знаю…— сказав протяжне й зачудовано. —Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.

Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.

— Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!

— Ти знов смієшся з мене!

— Ні.

— То хто ж ти?

— Що се тебе обходить? А втім, — додала раптом з меланхолійним усміхом, — я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.

— Багачка й не мас щастя? — сказав недовірливо й засміявся. — Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…— сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице.

— Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

— До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

— Ти! — промовив нараз дрижачим голосом.

— Що таке? — відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.

— Ти красна, — сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.

Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду, її нагло обхопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:

— Ходім далі!

І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекове галуззя, що звисали понад дорогою, коли він зворушений, питав:

— Отже, тобі подобається тут, у лісі?

— Подобається.

— Чому? Тут же нічого не видно.

— Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.

— Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?

— Ти одинак у родичів? — запитала, не вважаючи на його слова.

— Аякже, та чи підеш?

— Се ж не може бути!

— А чому ні?

— Тому, що бути не може.

— Тому, що не хочеш? Вона мовчала.

— Тому, що не хочеш! Чуєш?

— Ах, що тобі забагається!

Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.

— Глянь, — промовила, — як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!

— Ти таки боїшся!

Похитала головою й поглянула на нього очима, повними «гудного блиску, їй усе ще не хотілось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоб хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!

 
 
вгору