— I все-таки я не розумію, до чого ти це говориш, — знову вставив товариш Вовчик.
— Зараз буде ясно, — сказала Аглая й запалила нову папіроску.
— Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрій теж належить до цього типу. Але, як відомо, правил немає без винятків, і не всі Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрій випадково найшов собі оддушину в другорядній, на його погляд, ідеї відродження його молодої нації, і ця оддушина може спасти його. Йому тільки потрібний добрий пастир, і такого пастиря він уже відчув у мені. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першої зустрічі почала активно й цілком щиро підтримувати його захоплення новими ідеями, — один цей факт не міг не положити глибокого відбитку на його вразливу душу, і він закохався в мене. Закохався як у нового пастиря. Він так закохався, як може закохатись тільки нестриманий романтик. Я це вже провірила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.
— Ти вже скінчила? — зітхнув із полегшенням товариш Вовчик.
— Скінчила.
— І все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш і трохи подібна до того ж Дмитрія.
— Відкіля ж це видно? — всміхнулась Аглая.
— А хоч би відтіля, що ти надто вже просто говориш про кохання, ніби справа йде про якусь купівлю чи то продаж. Якось чи то надумано, чи то навіть меркантильно все це…
— А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Ні, друже, в наш вік можна кохати справжнім коханням тільки тоді, коли це кохання підігрівається полум’ям соціальної ідеї.
— Тоді мені буквально незрозуміле, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.
— А чому не припустити, що мені душно на своїй вітчизні? — загадково посміхнулась Аглая. — В таких випадках можна зробитись навіть киргизом тощо… коли в Киргизії є оддушина.
Товариш Вовчик раптом позіхнув і, розкинувши руки, ліг на траву.
— А все-таки, коли правду говорити, — сказав він, — нічого я не зрозумів із твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрія. Політика, політика й політика, і відсутність усякої ясності… Ти часом не комуністка?
Аглая засміялась. Їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч із безпримірною наївністю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартії, їй би від такої репліки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розуміє Карамазова й розуміє, чому він не хоче покінчити з своєю КП(б)У.
— Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити, — стривоженим голосом сказав лінгвіст.
— Ти одмовляєшся? — усміхнулась Аглая. — Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.
Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:
— Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?
— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?
— Звичайно.
— А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?
— Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде… І потім, мені дуже обридли ці фокуси.
— Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?
— Звичайно.
— Hу тоді я обов’язково не вийду.
— А я тоді з тобою й говорити не схочу, — обурився товариш Вовчик. — І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.
Аглая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?
— Проте ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую, — сказала вона.
Але Вовчик і без пробачення не ображається; він немало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять. Його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки зіронізував) не хоче йти до своєї вівці… Словом, до побачення!
Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого — якась дуже необережна і одверта до безумства»).
— Таке слово я вже дав Аглаї, — незадоволено сказав лінгвіст.
— А друга, — продовжувала тьотя Клава, — я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.
Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дівчина?» — приходить йому в голову. Але питання цього він i не думає розв’язувати… та й прийшло воно зовсім випадково.
Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку й, трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.
— О баядерка!.. — наспівувала вона, наближаючись до дверей.
На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув Вовчикові обидві руки:
— А… я дуже радий! — сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лінгвістові.
______________
1 Порода мисливських собак.
2 Спирт аміачний каустичний для бідних (латин., іронічне).
3 Давайте зміряю ваш пульс? (фр.)
4 Мій друже (фр.).
5 Як зле бути погано вихованим (фр.).
6 Нічого… Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.).
7 Тут у розумінні «невіглас».
8 О Боже! Що таке ви говорите (фр.).
9 Ви такі люб’язні, що своїм візитом принесли приємний сюрприз (фр.).
10 Сподіваюсь, ви повечеряєте зі мною (фр.).
11 Над цією проблемою варто помізкувати (фр.).
12 Трішки наблизьтесь (фр.).
13 Перепрошую… панове, дозвольте хоч присісти (фр.).
14 О Господи, я задихаюсь. Відчиніть, будь ласка, вікно, хай трішки провітриться (фр.).
15 Данте був правий, що дорога до пекла вистелена благими намiрами (фр.).