І
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, це — Солонський Яр… Атож…
А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукині ж сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
…Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
…Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків—перехиляється на ділянку молодняку.
…У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.
— Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
— Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
— Не інакше, як дивізію треба сюди.
Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть… Прийдеться воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше… А що напасть — то правда.
Але Савчин сусіда попередив:
— Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали, то… може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.
…А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде…
…Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.
…Пахло дубовим молодняком.
ІI
«…Наказую н е г а й н о виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз’їздах».
Такий папірець від повітового військового комісара!
Савко подумав: «Дійсно пора».
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери — старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
— А що, того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
…Скоро в’їхали в ліс.
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо.
Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
— Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?
— Авжеж!
Савко сказав:
— Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
— Ага… Ну, то інше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
— Слиш, Савко! Кажуть по газетках — румунський король селянам слободу проголосив?
— А тобі що з того?
— Та як же: все таки слобода…
Савко скрушно похитав головою:
— Мало тобі слободи!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?
— Звісно, що ні.
— Отож-бо й є. Бандисти ви гарні, як на вас подивишся.
Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.
…Під’їжджали до Солонського Яру.
Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.
Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.
Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі1.
Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
Тут ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру). Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.
Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
Нарешті загін вискочив на ріжу.
…Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
— Стій! Куди біжиш? Стій!
Голоси загінчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.
Савко скрикнув:
— Стріляй у повітря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.
Під’їхали до голохватських будівель.
— Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.
— А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали — і справді комунія наскочила.
Савко суворо подивився і спитав:
— Де ваш предсідатель?
— Та староста ж!
— Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова.
До нього:
— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усміхається:
— Де ж я їх візьму… Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися.
А потім заморгав підсліпуватим оком:
— Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.
Савко рішуче одрізав:
— Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:
— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
Зашумів Солонський Яр.
У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від’їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не з’являться доброхітно в Млинки.
Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.
ІII
У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.
Бігали, лопотіли перекупки.
А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини.
Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.
В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.
…До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:
— Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї…
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зітхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина…
…Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро.
…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає…
— Що за напасть!
Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
…В Раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
— Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
— Тут вони.
— Хто це?
— Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
— Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
— Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг.
Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують гори гончарського добра.
…А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.
— Гай, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами.
…Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щетинники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий народ.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!
ІV
…Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
…Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…
…Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
— Втекли!
В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був, мов та цибуля. Втирав хусткою піт.
— Повернемо, мабуть, додому, чи що?
— Ні! Гайда на Солонський Яр.
— Та чого ж ми поїдемо?
— А того, що треба видивитись, осточортіли вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали.
За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(…Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).
…Казав міліціонер:
— А може б, помирилися… Слиш, Савко?
— Ніззя…
— А то, їй-богу, могорич запили б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулися з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милості не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)
…Свистить вітер.
…Нарешті Савко вискочив у поле.
На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур’яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур’янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
Ускочивши у двір, він заліз під комору…
…Скоро в дворі були й солончани.
…Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався?
— Та я ж… їй-богу…
Свиснув чмілем у повітря нагай.
Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будівлю.
— Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!
І наставили під комору одрізи.
…Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.
…Млинки мовчали.
…За вітряками голохвастівці зупинились:
— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
…А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.
…На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни.
Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.
— Рятуйте! Рятуйте!
…А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.
…Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.
І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни, і гостро пахло дубовим молодняком.
______________
1 Клиноподібний шматок поля або луків, що врізається в ліс.