Стояло похмуре небо і мовчазні поля. Над санаторійною зоною стояв клекіт перелітних птиць: вони летіли у вирій. Тоді з проселочної дороги виринула поштова дрижула, і скоро чергова сестра розносила по палатах листи. Цією ж поштою анарх і одержав кореспонденцію.
Один лист був відповіддю сестри на його поетичний вибух у Катринім помешканні. Другий — анонімний. Анархова сестра писала це:
«Любий брате! Тільки-но одержала твою писульку і спішу відповісти. Брате! Що з тобою! Відкіля ця екзальтація? Ти ж, здається, ліквідував її? Відкіля ці Чингісхани, запахи снопів, голубі грози, Голгофа та інша «дребедень»? Я боюсь за тебе: так ти скоро знову загрузнеш у болоті. Невже ти не уявляєш собі, що ця патетика і є той дурацький колпак, який носили і носять наші доморощені бунтарі — за твоїм вдалим виразом — із гопаківсько-шароваристої «Просвіти»? Скоріш поклич свій розум, інакше буде пізно. Лист, як бачиш, попав не по адресі, бо з того часу, як ми бачились з тобою, я, брате, виросла порядком. Не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ (між іншим: ця струнка, як ти її не ховаєш за красивими й туманними словами, ввесь час почувається, бо ввесь час бринить в кожнім твоїм слові). Отже, не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ. І от чому: я твердо знаю, що щастя моєї нації, її відродження можливе лишень через індустріалізацію країни. Відсіля — через оптимізм. Між іншим: це зовсім не те, що ти можеш подумати. Щастя я уявляю собі не тим химерним абсолютом, що до нього прагне інша категорія оптимістів, — щастя я собі уявляю цілком реальним досягненням. Отже, мій оптимізм не перейде в безпардонну тоску. Так-то, брате! Тільки оптимізм! А на все інше я плюю з тієї командної висоти, про яку ти мені колись писав. І, в першу чергу, я плюю на слинявих нитиків та інших «символістів». — Скажу тобі щиро: те, що ти написав мені в своєму останньому листі, пишуть гімназисти п’ятого класу в своїх меланхолійних щоденниках. Я гадала, що ти тепер серйозніш. Де ж твій європеїзм, з яким ти носився колись? Це ж, брате, так далеко від Європи, як сучасним поетам і белетристам від літератури (між іншим: Слюнтяї! Нахали! Порнографісти! Онанітики! — і головне — нєвєжди! Їм би не в журналах друкуватися, а сидіти під спідницею матері і ковиряти пальцем у роті та вчитися абетки. Як будеш у городі, передай такі ж компліменти і тим ідіотам, що їх друкують і переводять на них народні гроші). Отже, питаю: де твій європеїзм? Це ж, що ти мені написав, є безпардонна психологічна просвітянщина! Хоч ти мені й пишеш про малярство, але я дуже задоволена, що ти ніякого відношення не маєш до нього. Ти був би не маляром, а — пробач за вираз — дешевим фуріозо! — Так-то, брате! Пора вже знати, де раки зимують. Це цілком серйозно! І я дивуюся, як міг ти так низько впасти. Я тебе таким все-таки не уявляла. До побачення. Твоя Клавдія»
Анарх прочитав цей лист і положив його на стіл. Різка відповідь не дуже його схвилювала. Він знав добре сестру і міг чекати цього від неї. Лист тим тільки й відрізнявся від решти її листів, що в нім сестра вилаяла поетів і белетристів. Правда, тут більше було нетактовності.
Анарх розірвав другий конверт і витяг відтіля неохайний папір. Там було написано це:
«Ясновельможному панові анархові. — Дорогий і шановний революціонере! Я гадаю, що звернувся до вас у свій час. Добре знаючи ваше непевне становище, — спішу зі своїм слушним листом. — Дорогий товаришу і революціонере! Та пригода, що я для вас невідомий, що я для вас тільки загадкова особа, яка сховалася під анонімкою, — можливо, ця пригода на мент затуманить вам мозок, і ви подумаєте: «нісенітниця!» Але я певний: це ненадовго. Ви скоро найдете себе і зробите те, що я вам пораджу. — Так слухайте ж, ясновельможний і дорогий революціонере! Це було, здається, напровесні нової героїчної ери. Саме в цей час, в канцелярії якогось безбарвого Губздрава, метушився якийсь каплоухий секретар. І до цього секретаря брели натовпи людей дістати аудієнції: їм треба було попасти на ремонт. Мільйони, більйони, трильйони машиністок та інших «співчуваючих» державних діячів невимушено підкреслювали геніального Маркса та геніальну революцію. Проте тоді вже поганої хуртовини не було, а була прекрасна хуртовина під соусом дикого шовінізму та порнографії. Тоді по оселях ходили трубадури і натхненно співали про педерастію, гнилу проституцію і національний месіанізм. І це мягко називалося — утилізацією Маркса. — І от тоді метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки прийшов від консиліуму лікарів до Губздраву і підійшов до машиністки. Ця ж, остання, допіру в секретарськім кабінеті розв’язала з секретарем полову проблему в світлі «співчуваючої етики», здається, на канапі, і, здається, у неї горіли не то вуха, не то шия. — Метранпаж сказав, щоб його направили в санаторій, і подав від консиліуму лікарів посвідчення. Машиністка сказала, щоб він звернувся до другої машиністки, але п’ята послала до шостої. Тоді метранпаж пішов до секретаря. «На ремонт?» — спитав його секретар. «На ремонт!» — відважно відповів метранпаж. Тоді секретар сказав, щоб метранпаж прийшов завтра. А через місяць сказав: «Прийдіть у четвер». — Оце поки що і все, дорогий і ясновельможний революціонере! — Тепер запитання: як рішити цей ребус: чи варт було метранпажеві домагатися санаторію, чи ні. Я гадаю, що ні, бо де ж тоді будете сидіти ви, ясновельможний анарху! — Проте метранпаж попав-таки в санаторій. І от він дивиться: санаторій стоїть над рікою. І от він бачить: це один із тих, що там, на проселочній дорозі, де починаються степи, де колись глушили час джентльмени з города (звичайно, з проститутками, з коньяком, шампанським, з бенедиктином, з лікером: crème de vanille, crème de café, crème de thé10, кюрасо і кюрасо з цитрон-меліс, шартрез, де били верцадла, щоб бити…). — Але кожна держава має свою термінологію, і санаторій теж. Отже, мертва лежанка — це та, що після обіду. Але для чого живуть під псевдонімом — невідомо! Наприклад: Майя. Це, здається, з індійських поем «Рамаяна» — богиня ілюзії… Ну, хіба ж таки можна назвати таким ім’ям недорізане порося? — Так-то, дорогий революціонере! Коли метранпаж говорив із секретарем, — вийшла помилка. Секретар зовсім не припускав, що цей метранпаж уміє думати і зовсім не з тих: à lа бидло. Секретар зовсім не припускав, що метранпаж бачив, як в його канцелярії метушиться добродій, ім’я якому — натюрморт. — А втім, цього листа пишу не я, а мій дружок, що конспіративно ходить до мене. Це, між іншим, дуже оригінальна особа: він нічим не уступає вам. Це, так би мовити, ваш двійник, і різниця між вами тільки та, що мій дружок має інший темперамент, а можливо, його просто укусила осіння муха. Проте він все-таки — не ви. Зараз ця конспіративна особа відіграє в житті роль провінціального Мефістофеля. Я гадаю: ця тимчасова посада до деякої міри має рацію на існування. — Але, дорогий революціонере! Не подумайте, Боже упаси, що цей величезний вступ (може, більший від самого листа) не має ніякого відношення до того, що я вам зараз скажу. Про цей вступ ви не маєте права забувати (а ви, здається, забули, так-то, мій прекрасний революціонере!). Але раніш, ніж дати обіцяну пораду, я вам задам декілька нескромних запитань. Скажіть, будь ласка, хто це там у вашому санаторію живе милостію «власть імущих»? Хто там у вас перецінює вартості ради свого прекрасного шлунка? — О ясновельможний революціонере! Дозвольте його поздравити! Певно, розум повинен керувати почуттям. Що толку з гарячковості, коли, припустім, «проти рожна нє попрьош». Правда? — І ваш перецінець вартостей, очевидно, добре засвоїв собі мудру формулу: «проти рожна нє попрьош». Це робить йому честь і показує, що він не з тих парвеню, які пильнують вискочити з свого природного оточення. Це робить йому честь. Як же: він тепер, слава Богу, живий і здоровий, чого й нам бажає від Господа Бога. Він, нарешті, зрозумів, що всі його утопії є плід його недозрілого розуму. І правда, які можуть бути утопії у відсталій економічно і політично країні? Це ж тільки імпресіоніст Бакунін міг мріяти про всесвітній бунт. — Так-то, шановний революціонере! Я віддаю честь вашому перецінцю вартостей за те, що він переборов авторитетів і живе своїм власним розумом. Він, нарешті, зійшов на широкий шлях, і перед ним замаячили рожеві перспективи. Це вже не утопія, а те реальне, чого ми багато віків чекали. Я вітаю його від всієї душі… — Але я бачу, що знову одійшов убік. Треба ж нарешті сказати, що я вам раджу, бо ж для цього, власне, і лист писано. Я в а м р а д ж у: ж и т и, ч и т а т и г а з е т и, ж у р н а л и «О г о н ь о к» т о щ о, л ю б у в а т и с я п р е к р а с н и м и к р а є в и д а м и з к о м а н д н о ї в и с о т и, «к у ш а т и» б о р щ, к о т л е т и і т. п. О т в а м м о я п о р а д а. Тільки попереджаю: ніколи не згадуйте свого минулого, в противнім разі ви щось надумаєте. Що ви надумаєте, я, звичайно, знаю. Але я вам про це не скажу. Цілую ваші уста і бажаю цього: хай вам присниться сьогодні запашний апельсин. Ваш і т. д. Підпису не ставлю, бо все одно догадаєтесь, хто вам пише».