Виноградар став тут перелічувати всіх відповідальних осіб, що побували в Берестечкові і що «так симпатично» ставилися до нього. А перелічивши, підійшов до одного із головних питань.

— Ви тільки подумайте, — сказав він. — За офіційними даними, скажімо, Дагестанської республіки робітник у Кизлярі дістає 50 копійок у день, у Дагестані середня ціна 1 карбованець. А у нас по сімнадцятирозрядній сітці з співвідношенням 1:8 річні робітники по 1 розряду дістають 18 карбованців. Це нормально? Як ви гадаєте?

— Нічого я не гадаю, — сказав ревізор, ще раз нарочито позіхнувши і зиркнувши на Лесю, що йшла, кудись мрійливо поглядаючи своїми трохи гарячими від вина очима. — Ви ясніш кажіть.

— Будь ласка! Я вас уже поінформував про дагестанські норми. Слухайте наші. Підрізник дістає в нас 2 карбованці 48 коп. плюс 27 %, цебто 67 коп. (начислення на всю зарплату складають: соцстрах — 16 %, на утримання робочкому і ведення культроботи — 5½ %, утримання будинку відпочинку — 1 %, стипендіальний фонд — ½ %, будівля нардому — ½ %, помешкання робочкому і утримання столу роботодателів — 3½ % — всього — 27 %), — отже 2 крб. 48 коп. плюс 67 коп. — 3.15. Одкривальниці, сапальщиці, закривальниці — 1 крб. 80 коп., плюс 27 %, 48 коп. — 2.25. Купоросники, сапальники, терпійники…

Виноградар не вгомонявся. Але коли він підійшов до довоєнних цін і сказав, що підрізник діставав від нього «тільки 1 крб.», Леся повернулась до нього і кинула:

— До війни він діставав 1 крб., а тепер 2,48 (27 % до рук його не попадає). Невже ви гадаєте, що це вже таке велике збільшення, коли взяти до уваги, що курс довоєнного карбованця був вищий і що революцію саме для робітників та селян і роблено?

— Справедливо! Цілком справедливо, — заметушився виноградар. — Але увійдіть і в наше становище.

Але лагідна Леся на цей раз не захотіла «увійти в становище» і, подякувавши Бергманові за інформацію, чемно вклонилася і пішла з Топчепком на дальній виноградник.

Південне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шалена спека. На небі жодної хмари, в повітрі жодного хижака, наче вимерло все. Сипучі піски дюнами посувалися праворуч, і в цьому безмежному степу не було їм ні кінця, ні краю. І коли б не виноградні лози, що участками витикались то тут, то там, здавалося б, що це не наддніпрянський степ, а сама пустельна Сахара. Словом, далі йти не можна було, і тому ревізор і Леся повернули до Дніпра. І, як тільки вони ступили на високий берег, одразу ж повіяло холодком. І одразу ж розмову повернено було на відношення Валентина до своєї дружини.

— Це все-таки, їй-богу домостроєм відгонить, — продовжував ревізор, сідаючи біля Лесі, що вже, найшовши тінь, вмостилась на береговій траві. — Як хочете, а я вас усе-таки вважаю за ідеальну жінку. Такі жінки залишились тільки на провінції.

Леся розуміла, що Топченко просто говорить їй компліменти, що Топченко, повернувшись до Харкова, забуде про неї і саме на другий день, і все-таки Леся з задоволенням слухала ревізора, і все-таки вона слухала б його без кінця.

— Я, знаєте, — говорив далі Топченко, наче невзначай притискуючись плечем до Лесиного плеча, — я… власне, мені… ніколи не везе з жінками! Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Відповідаю одверто: я заздрю вашому чоловікові.

Леся знала, що ревізор хоч, може, й не бреше, але в усякому разі «трохи» перебільшує, і все-таки їй приємно було слухати його: хоч як там, а його, самоупевненого і нахабного, не можна рівняти з Валентином, нікчемним і справді безпорадним провінціалом. Боже мій, як Лесі боляче і неприємно дивитись сьогодні на чоловіка! Так боляче, що вона з охотою ще випила б вина: вино ще більше затуманить голову і серце ще скоріш заб’ється.

Леся так і зробила: повертаючись до Бергмана, вона завітала з ревізором до одного із виноградарів і там випила ще одну пляшку вина. І Леся не помилилась: світ тепер постав перед нею вже в надзвичайно прекрасних фарбах.

Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала), що Валентин зустріне її розгніваними очима: ревнивий репортер, розгубившись остаточно і не знаючи, як він має припинити залицяння ревізора до дружини, напився і лежав у Бергмановому саду, як-то кажуть, без ніг. Друга новина, якою зустрів Лесю і Топченко виноградар, була та, що мовчазний Сірко, залишившись сам, пішов на пристань і відтіля моторкою поїхав додому.

— От тобі й маєш! — сказав Топченко. — Так багато чекали від пікніка, а вийшло, пробачте на слові, пшик. У вас на провінції завжди так улаштовують пікніки?

Ревізор говорив це ображеним голосом, але навіть трохи сп’яніла Леся розуміла, що він дуже задоволений з такого фіналу і що кращого він і не бажав. Ці новини прийняла з задоволенням і Леся: і їй приємно було залишитись сам на сам на декілька годин, але і вона це глибоко заховала біля свого схвильованого серця.

— Ну, що ж, — сказав ревізор, — нам залишається тільки подякувати хазяїна за гостинність і йти на пристань… Коли тут пароплав буває?