— Я брався обігнати тебе за день, — поліз був рачки широкоплечий і тут же засоромився. — А втім, добре: хай буде на місяць!

Свідки розняли їм руки, й скоро Кравчук був нагорі. І тільки тоді, коли він попав нагору й коли вже ранкове сонце умивало його чорне обличчя своїм теплим променем, — тільки тоді він згадав про Олену Олександрівну й відчув, що зараз лише про неї він і може думати.

«І нічого тут поганого нема, — заспокоював він себе, виходячи з лазні. — Право думати зараз про неї я заслужив своєю вдарною винятковою роботою в цей вирішальний останній день».

Кравчук ішов бадьорим кроком. Він зовсім не відчував утоми, наче залишав за собою не важку нічну роботу в шахті, а м’яке ліжко, що на ньому він проспав принаймні добрих сім годин. Ранок був ніжно-голубий і надзвичайно запашний: з якогось садка долітав запах липи. Цвірінькали й пурхали горобці й десь торохкотів важкий грузовик. Ніколи Кравчук не був так переповнений радістю життя, як у цей день. І тому, коли вчора він ще не наважувався малювати картини своєї зустрічі з Оленою Олександрівною, то сьогодні він остаточно розперезався: він уже цілував її ніжні м’які руки, він навіть уже обіймав її як свою дружину.

«Тепер я скажу тобі все й буду з тобою до кінця відвертий, — думав він. — Тепер тобі прийдеться  с т р и м у в а т и  мене. Сьогодні вирішальний день і під землею, й на землі… Останній день!»

Вона сказала, що не можна цей день називати  о с т а н н і м.  Кравчук пригадав, як їй затремтів голос, коли вона заперечувала проти назви сьогоднішнього дня останнім, і несподівана тривога неприємного торкнула його серце.

«От тобі й маєш! — подумав він. — Не мала баба клопоту, так нате вам вигадку. Вона просто не хоче зі мною розлучатися — тут уся розгадка й ховається. А потім, вона й справді має рацію: який же це останній день, коли він тільки вирішальний?»

Хоч Олена Олександрівна й пропонувала йому зайти до неї сьогодні прямо з шахти, але Кравчук вирішив спершу переодягтися і лише з гуртожитку піти до своєї коханої. Він, звичайно, дуже поспішав, йому кожна хвилина була дорога, але не можна було іти в цьому брудному вбранні.

В гуртожиткові нікого не було: Коробка ще не прийшов, а Шруб та Остапенко, очевидно, десь пиячили. Кравчук хутко переодягся в новий костюм і, затягнувши краватку та змахнувши порох з черевиків, вийшов на ганок.

— А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! — перерізав йому дорогу п’яний Шруб. — Багато нарубали?

Остапенко, що теж ледве тримався на ногах і стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонів п’яним голосом:

— Не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми!

— Зачім до казарми? — висмикнув руку Шруб. — А що, як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?

— Чого тобі треба від мене? — спитав Кравчук і відступив на два кроки.

— А того мені треба, що ти мені жити не даєш! — Шруб блиснув своїми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звірячу ненависть.

— Ти сам собі жити не даєш своїми прогулами, — сказав він. — Як тобі не соромно, Шрубе, ти ж старий робітник! Невже в тобі ніколи не заговорить совість?

— Кажеш, ударничку, совість? — і Шруб схватив Кравчука за рукав.

— Та не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми! — ще раз пробубонів Остапенко.

Але вже було пізно. Ненависть Шрубова, що він її сяк-так приховував, вийшла із штучних берегів, а п’яний чад відбив йому найменшу здібність мислити. Він раптом схопив у свої кам’яні обійми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерівними не можна було: Кравчук не поступався м’язами кремезному «самомобілізованому фронтовикові», і треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свій вчинок. Але в останній момент, коли Кравчук, захоплений у несподіваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, нога його оступилась і він, як підкошений, з шумом і важко повалився на підлогу, грюкнувши головою об цемент.

І тоді ж перед його очима ранковий промінь блиснув у чомусь гостро тривожному, а біля серця почув він неможливий біль. І тоді ж на мить, промайнув йому перед очима вогкий штрек, промайнули ті гори вугілля, що він його сьогодні, у вирішальний, останній день так багато нарубав, постало, нарешті, обличчя Олени Олександрівни: спершу воно було нормальної величини, потім стало зменшуватись і раптом зовсім зникло. Потім він остаточно й навіки згубив свідомість. Пірнувши ножем Кравчука, Шруб кинувся в степ, і біля вбитого шахтаря залишився сам коногон Остапенко. Він кліпав переляканими очима й то поглядав на Кравчука, то дивився на ласкаве сонце, що повагом, ледве помітно посуваючись по блакитному полю літнього вранішнього неба, байдуже обминало нерухоме тіло.

V

На другий день ховали ударника-шахтаря. За труною йшла й Олена Олександрівна: вона сухими очима дивилась кудись поперед себе. За добу вона так змарніла, що її не можна було й пізнати.

На четвертий день вловили Шруба, а на п’ятий дістали з «його заводу» такого термінового папірця:

«Цим доводимо до відома, що справжнє прізвище Шруба — Степанюк. На нашому заводі він працював всього з 1/2 року. Степанюк-Шруб, як вияснилося, із розкуркулених куркулів, і попав він на завод через недогляд адміністрації».