Я викинув з рота папіросу і, охоплений нервовою зимницею, враз відчув, що ті почуття, які досі панували в мені, залишають мене і в мені прокидається люта тваринна злість. Прокидається саме та злість, що виникає тільки з безвихідної розпуки. В цьому безсилому, побитому мною шилихвості я раптом пізнав якогось свого давнього ворога, і я відчув, що з ним я мушу зараз остаточно розправитись, що інакше, відчув, нагряне велике нещастя, і я вже ніколи не вилізу з цього повного таємничих шелестів болота.
Як смертельно поранений звір, я кинувся до ягдташа. Схопивши качку за ті ж таки ніжки, я безумно замотав її голівку ударами об борт. Я її добивав так, що аж пір’я летіло навкруги, я її добивав так, що від неї могло тільки нічого залишитись. І все-таки коли я кидав шилихвоста до човна, то і тепер мені ввижалося, що він живий, що і тепер він тріпотить крилами, і мені здавалося, що я його ніколи не доб’ю.
Я бив, бив і бив. Я збожеволів. Я бив, бив і бив.
Нарешті лють моя дійшла до останньої межі, і я відчув, що побороти шилихвоста не можу. Я переконався, що шилихвіст безсмертний і ніколи не злізе з мого ягдташа. Я переконався, що він завжди буде дивитись на мене своїм холодним чорним оком. Страх пройняв усю мою істоту. Це вже був той тваринний страх, що від нього тільки один крок до божевілля. Тоді я схопив рушницю й, покинувши човна, як безумний, кинувсь навпростець.
Там, де мені дозволяло болото, я біг до берега звичайним людським бігом, а там, де я загрузав мало не по пояс, я біг на четвереньках. На березі я був за якісь п’ять хвилин. Але коли я вискочив на дорогу й кинувся до села, на сході раптом метнулась вогняна блискавиця і, роздерши небо, потрясла озеро різким улюлюкаючим ударом грому. Тоді ще більший жах охопив мене, і я вже не пам’ятаю, як добіг до села.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На другий день, коли вже сонце стояло височенько, я пішов до Ямки. В осоках, на східному боці, я побачив свій човен, а біля нього рибалку.
— Це не ваші тут причандали? — крикнув він мені, показуючи рукою на ягдташ.
— Мої, — відповів я. — Будь ласка, заберіть їх, а то йти з берега дуже грузько.
— Та тут ще лежить і качка… Боже мій, як її побито, — сказав селянин і похилився на борт.
«Ще б пак!» — подумав я і мовчки пішов до тієї затоки, що в неї мусив в’їхати рибалчин човен. — Ще б пак! — промовив я й замислився.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— На цьому я й кінчаю своє перше оповідання, — помовчавши, сказав д-ій Степчук. — Друге оповідання теж про втечу, і я назвав би його «Бекаси». Отже, слухайте далі…
ІI. Бекаси
«Гарячого соняшного дня бекас любить сидіти на степових болотах. Сидить він там дуже міцно і виявляє неабияку хоробрість. Ані пастушки, ані корови, що тут же топчуться біля нього, не лякають його. Більше того: у великій кількості саме в таких людних місцях він і буває».
Вищеподані спостереження про названу дичину можна зробити, звичайно, в тому випадкові, коли не взяти до уваги, що справа ходить не стільки про бекасину любов, скільки про бекасине нещастя. Як і всяка інша дичина, бекас любить саме «порожні» болота. Але, на жаль, таких боліт у наших краях так мало залишилося, що, шукаючи бекасиного полювання і найшовши його на якомусь напівсухому озері,, засіяному чередою меланхолійних корів, принаймні молодий мисливець думає, що саме в людних місцях бекас і тримається.
Так багато років тому думав і я. І, думаючи так, я не тільки не шукав «порожніх» боліт, а навпаки: я ліз полювати саме туди, де мало не біля кожного «баранця», як сторож, стояла корова. Саме тому й того пам’ятного дня я вийшов зі своєю безкурківкою не кудись там на безлюддя, а до Сухого Лиману.
Це було приблизно о 1-й годині дня. Сонце, скажу я вам, палило голову немилосердно. Всюди, хоч куди гляне око, тремтіли димки тендітного леготу. Золотий степ виблискував буйними хлібами. Там, де селяни зрізали жито косами й косарками та складали їх у копи, — там стояли одинокі вози і маячили самотні коні. Гарячі соняшники то тут, то там вишикувались в окремі ділянки й задумливо посхиляли свої жовті голови. Над степом, в прозорому повітрі, ширяли хижаки. Зрідка то один, то другий із них блискавично кидався на землю й зникав у хлібах.
Я йшов по курній дорозі, не поспішаючи, бо духота і без моїх зусиль давала про себе знати: раз у раз я виймав хустку і витирав нею своє спітніле чоло. Я вже давно обминув останні вітряки, що досить далеченько відлетіли від села, але мені залишилося пройти ще добрих півтори версти. Щоб не перевтомитися, я вирішив сісти на зеленому обніжкові й трохи відпочити.