Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі — кваліфікація, цвіт. Ну…
— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів.
— Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім’ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразіє…
…Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
І третя на другу:
— Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п’ють каву, молоко — поправляються.
Так живуть.
Синіє вечір — під’їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.
…Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця…1 да…
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»… Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він — бородатий, мамулуватий? Хто його знає — революція родила. І він у свою матір конче закоханий — у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні, — і не треба.
— Та покиньте ви співати, — кричить Анфіса Павлівна, гладка, охайна — німецької породи.
Гіль зникає.
Є ще стара діва — Павлина Анфісівна, — так кажуть, так звуть, — це не так.
Ну, і так далі…
Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину і соціалізм». Читає, слухачі тікають.
Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфіса Павлівна розказує анекдоти:
— Я вам по секрету. Цілий скандал був… Коллонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов’євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфісівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».
У ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Б’ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами — в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров’ю.
Прибігла економка (це вілла):
— Када ви, наконєц, убйотє єйо?
— Та зараз.
— …Та січас, — кричить економка і біжить — її покликано.
Микита не чухається:
— Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидір:
— Що?
— Мнясо!
— Те, що буде?.. Тьху! От прахтикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:
— Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово — ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не мовчить.
— Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
— Правильно!
…Вони ріжуть корову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.
Анфіса Павлівна подивилась на Павлину Анфісівну та й подавилась. Павлина Анфісівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфіса Павлівна дитячу котлету їла.
Анфіса Павлівна запивала водою:
— Хотіла попробувати…
Павлина Анфісівна:
— Так, так…
…Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб’язно усміхаються.
— Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама мліє…
…Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи — перед громовицею…
…Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах — варення, котлети, білий хліб та інше…
…Навіщо?..
…До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.
Знайомий сказав:
— Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.
Павлина Анфісівна скрикнула:
— Ах!
Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги.
Знайомий серйозничає:
— Чудний українець — то він флегматик не знать який, то він злодій з великого шляху… то він революціонер…
Тьотя Бася захвилювалась:
— Що то є українець? Пролетар-революціонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.
Анфіса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату — корова.
Павлина Анфісівна була задоволена, взяла під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.
Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.
— Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!
— Іді, іді! Не разговарівай!..
Знайомий пообіцяв поскаржитись голові Вуцвику.
А Павлина Анфісівна спитала:
— Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?
Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.
…Громовиця не прийшла — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.
Хтось ламав гілки в лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов’ята, і соловей уже не співав, і солов’ї мовчали.
— …Якби ви знали, яка це Анфіса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з’їсть: дитячу порцію.
…На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхненний Гіль.
…Тьотя Бася не обідала: її обід з’їв хтось.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно…
Летіли трутні по шосе.
…У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, інші приїздять.
Хто приїздить, каже:
— По вулицях голод, а тут…
Через тиждень каже:
— Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га?
…Пахне кізяками й парним молоком.
Ледве світає, Сидір запрягає коні й везе м’ясо до міста.
Насіли: де — хто.
— Захватіть оцього лантуха з яблуками.
— Що за лантух?
— Та оцей.
— Та це ж яблука казенні.
Його просять, він згоджується за двісті п’ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м’ясом і закаляв у кров.
(Кров і яблука, революція і кров…)
Сидір покликав Микиту, й поїхали.
Як виїхали з села — на місто селяни їдуть. Сидір кричить:
— Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю!
Кричать із воза:
— Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись… Но-о!..
Почухав Сидір потилицю й згодився:
— Та воно й правда.
Сіпнув за віжку — ліворуч…
…Підводилося сонце — червоне, заспане, невмите…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах — дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев’ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані баси — невдачники з міста й дебютантки-балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.
Є і літній театр.
У суботу висіла афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвують… еtс.
…У неділю тьотя Бася кричала:
— Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.
Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.
Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь ліс.
Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зодіаковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіаковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу… Вілли, колонії…
Легенький золотий сум.
…Чебреці, чебреці…
Анфіса Павлівна, Павлина Анфісівна посварились.
— До другої чистки не доживете, все одно викинуть!
Анфіса Павлівна обурилась:
— Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний — осінь. У городі взимку холодно й голодно.
…Колонії, вілли.
Павлина Анфісівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пісню:
«Ой пряду, пряду»… — Леонтович.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфісу Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфісівна плакала — йшов тридцять п’ятий листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом’ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:
— Ми смєло в бой пайдьом…
Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад.
…А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.
…Стояли золоті ранки й зодіаковий блиск.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Із першої вілли Сидір кричав:
— Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандисте клятий!
Микита не озивався.
______________
1Скороч. з рос.:социальная воспитальница.