— Хто ще хоче взяти слово? — сказав Методій Кирилович.
Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.
— Я прошу! — сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на. трибуну.
Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:
— Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською — eріscopus in partibus8. Ви розумієте?..
Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на аудиторію: мовляв, єхидний початок?
— Ловко! — пронісся шум похвали по аудиторії.
— Але, — продовжував мій герой, — ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: «Правильно! Правильно!»). Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю — нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: «Правильно! Правильно»!). Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?
— Ніхто! — скрикнуло одразу кілька голосів.
— Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів — ніхто! (Мій герой вже входив в азарт). Ми всі пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крови пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: «уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!» Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете… але — досить! Досить!…
Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться «за розрив серця». Аудиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.
Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.
Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.
… — Ну, як я його? Добре? — спитав Іван Іванович.
— Ти сьогодні прекрасно говорив, — сказала Марфа Галактіонівна. — Мар’я Івановна прямо захоплена твоєю промовою.
— Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! — зітхнув мій герой. — Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист. Цілком!
V
І о т м о ї с и м п а т и ч н і
г е р о ї у в і й ш л и в ж е
в с в о ю к в а т и р у,
а т а к о ж і п р о т е,
я к м о ж е з в и ч а й н и й в и п а д о к
н а р о б и т и б а г а т о
н е п р и є м н о с т е й.
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок і все на своєму місці Явдоха порається у кухні біля помийного корита, мадемуазель Люсі вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Діти уже сплять безм’ятежним сном.
— Ти не пам’ятаєш, — спитав Іван Іванович, — мені не подавали на зібранні записок?
— Здається, ні! — сказала Марфа Галактіонівна.
Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.
— А все-таки подивимось! — сказав він. — Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.
Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.
— В чому справа? — сказав Іван Іванович і зблід.
— Що ти там найшов, Жане? — спитала Марфа Галактіонівна.
Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.
— Як ти гадаєш, — спитав Іван Іванович. — Що це значить?
— Не розумію! — розвела руками Марфа Галактіонівна.
— Чи не підсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?
Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:
— Все можливо… — сказала вона. — Я знаю: у тебе багато ворогів.
— Що ти кажеш, Галакточко! — скрикнув Іван Іванович. — У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?
— Я не хотіла тебе турбувати! — зітхнула Марфа Галактіонівна. — Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
— Хто ж ті вороги? — знову скрикнув Іван Іванович.
— Я не знаю! — зітхнула Марфа Галактіонівна. — Як я їх можу знати, коли вони таємні.
Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .