Про УКРЛІТ.ORG

Думки проти течії

C. 28

Хвильовий Микола

Твори Хвильового
Скачати текст твору: txt (260 КБ) pdf (235 КБ)

Calibri

-A A A+

Так що ви скажете на цей коментарій? Чи переконав вас В. Поліщук, що він своїм слинявим віршем «віддає шану велетням історії»? (Ах, «militant ardent etc»!) Нас він, накажи мене Бог, не переконав, бо піскуватий шлях ніколи не буває брудним.

В такому дусі написано всю «марксівську поетику»… чи то пак корінфського ордера. Але весь жах у тому, що таку-от галіматтю проповідується серед нашої молоді (в брошурі так і написано: «лекції-бесіди Валер’яна Поліщука в комуністичному університеті»). Отже, ми гадаємо: треба негайно покінчити з цим непорозумінням і з цією хлестаковщиною. Жук, хоч і сидить він на троянді, — все одно жук! В противному разі ми наробимо безграмотних «сельдяних буянів», які будуть нам варити верлібр із «тріскою».

«Тепер кілька слів по-товариському». Товаришу Валер’яне! писав ти колись добрі пересічні вірші, але тебе збентежив Филипченко і… манія величія. Покинь їх, друже! Коли тебе колись тов. Лейтес порівнював із вищеназваним російським поетом, то це ж було «яхидство»: для Лейтеса Филипченко — завжди «посредственность». Не думай також, що, пробувши 2 місяці в Європі, ти пізнав «абразованость». Омана це, голубе! Приборкай себе, друже, як і ми себе приборкали, і йди на технічну виучку до Зерова. Може, з тебе ще щось пересічне й вийде, але в тому разі, коли ти послухаєш нас. Покинь також писати свої безграмотні «теорії», а краще сідай за книгу й серйозно повчись. От тобі наша порада.

Але коли ти не послухаєш нас (повір нам!), життя (а з ним жартувати небезпечно) упевненим рухом викине тебе навіть із того останнього закутку, що зветься «видавництвом автора».

Амінь.

Р. S. Цього памфлета написано було для вістянського додатку «КіП» і взято його для «ЧШ», здається, на другий день після виходу Поліщукової брошурки, цебто місяць тому. Не так давно в приватній розмові мені подали двоє «яхидних» запитань, які, очевидно, цікавлять і широкого читача. Отже, коротенький діалог.

— Ставите ви «сельдяного буяна» на своє місце цілком по заслузі. Але от що, тов. Хвильовий, як це так сталося, що «угробленому» сьогодні Поліщукові ви вчора (цебто кілька років тому) складали панегірик? Конкретно: чи не писали ви хвалебної рецензії на поему «Ленін» і статті під назвою: «Перші сонячні вибухи»?

— Охо-хо-хо-хо! Писав, дорогий читачу. Їй-богу, писав! Перша замітка під моїм прізвищем, друга — під псевдонімом, який, до речі, розшифрував «молодий учений», що «натискає» на Поліщукову «ручку». Мало того, в той час, коли «сельдяного буяна» хотіли «угробити» (точнісінько так, як він сьогодні намагається завжди коректних неокласиків), аз, грішний, був його першим і найретельнішим «ходатаєм»… Охо-хо-хо-хо!

— Чому ви так зітхаєте? Мабуть, приперчило трохи? Га?

— Їй-богу, приперчило, та… не з того боку. Перечитав оце свої позаторішні статті й подумав: Боже мій, яких-небудь 4—5 років — і така безодня! От коли слід було б мене вилаяти… — Але я говорю про стиль, про кострубатість своєї патетичної фрази — і тільки! Щодо решти, до оцінки творчості В. Поліщука, то вона, ця оцінка ще раз підкреслює, що я стою на правдивому шляху. І справді: знав я, з ким маю діло? Знав! По-перше, я знав, що «сельдяной буян» має нахил до халтури (так я тоді й написав: «такі вірші, як «Градація», ми не пропонували б авторові вміщати у збірку»). По-друге, я знав, що динамічний верлібрист уміє чужий вірш видати за свій (так я тоді й писав: «негарно», не слід використовувати так безпардонно Еренбурга, того самого, що «Шаксе-ваксей»). По-третє, я знав, що «корінфський ордер» не має «викристалізованої ідеології», про це теж було написано в тій же статті. Але навіщо ж я все-таки вихваляв його? Ах, друзі мої! Я був би страшенним наївняком, коли б інакше робив. По-перше, Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва й напруженої боротьби за нього. А «на безриб’ї і рак риба», як відомо. По-друге, й головне, він був (хотів чи не хотів цього) в боротьбі за це мистецтво маленьким гвинтиком, і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати. І коли цього гвинтика «слинила» петлюрівщина за зраду або те ж саме робили з ним русотяпи «Пупишкіни», то що я мав діяти? Я мусив кричати, рекомендувати цього гвинтика, як грандіозну махіну. І коли це не пішло на користь В. Поліщукові, то (я глибоко переконаний!) наше мистецтво в усякому разі не програло.

Років через 50—60 у своїх мемуарах я ще згадаю цей героїчний час, а поки що да простить мені св. Аполлон, син Зевса й Лети: тоді я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці. І коли вас не задовольняє моя тактика, то прошу на моє місце. Роботи й тепер не мало: по-перше, треба доконати militantardent’овщину, по-друге, ще довго доведеться доказувати «хохлам», що велика пролетарська революція не для того передала нам культурні огнища, щоб ми їх загопачили.

— Ну, добре! Далі піде, очевидно, лірика. Припустім, ви робили тактичні кроки (ну й тактика!). Тоді друге «яхидне» запитання. Хіхікаєте ви з хлестаковщини «гарячого воїна» гарно, а от на себе й не подивитесь! Чи не ви це й досі працюєте, за хрестоматією Плевако, на паровозобудівельному заводі? Га? От вам і «економічна структура сучасності»!

 
 
вгору