І
Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п’є чай з блискучого самовара.
Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар: — Ш-ш!
І зимою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його — канарейка в клітці.
…Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.
…Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель —
— блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.
І каже він, зітхаючи:
— Да, шерочко.
…Коли злізти на гору, там монастир. Покрівський зветься, а не долізти до монастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака.
Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
ІI
…Біля воріт написано: «В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм».
…А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) декламує з Чумака:
Безнадійно. Є надія: ось, на цьому бруку.
Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в монастирі церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
…До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих.— М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
— Ви пппрро це вже ка-а-азали.
А Варвара буркотить:
— Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.
Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура (останні дві — Бобчинський і Добчинський: зріст), 4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в монастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало.
А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця… — Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
…Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно!
…А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано:
«Товаришка Же за буйство».
На червоній написано:
«Товариш Андре за»… (далі розвезено пальцем).
…Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає:
— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.
Тоді Мура каже:
— Ах, моншерамі, це ж моветон.
Розшифровую:
Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває). Так міркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Каутського), а на мову — плювать. «За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!»
Але Іванов каже:
— У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так. — Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер — це Іванов.
Це, звичайно, щодо публіцистики.
…Ну-с.
Же — циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова:
— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
— Щоб оселедців більш не купувати. Досить. Можна жити скромніш.
…У монастирськім саду гримнув традиційний соловей. За монастирем заграло сонце в рожеві сурми.
Мура каже (промова в ніс):
— Ан-дре.
Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все.
…Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій.
Тут і кінець другому розділові.
ІII
Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю.
Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк.
Над монастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.
Андрій каже:
— Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось.
— Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко… Варварушко… Ні в якім разі й баста.