Коронний гетьман зрозумів, що становище його гіршає, і надумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися собі од короля подяки за вірну службу під час шведського походу[8], він зібрав до себе старших з реєстрових козаків, почав їх улещувати, вихваляв за вірність королю і нахвалявся, що неодмінно дійде до короля і добуде реєстровим козакам більші права і навіть побільшення козацького реєстру, аби тільки вони зрадою взяли Сулиму і привели до нього.

— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — говорив він. — А вам нащо бити своїх братів? Всьому заколоту призвідник Сулима, його треба взяти з козацького табору, і все його військо зараз же розійдеться по хатах. То ж все наволоч, хлопи… Тільки ви — реєстровики — певні козаки і, як зробите мені цю службу, то, не проливаючи крові, добудете собі великі права, а дітям вашим кращу долю.

Козацька старшина вагалася: бити своїх братів нікому не хотілося, перейти ж на бік Сулими було боязно, бо поляки зразу поруйнували б їхні хати й поодбирали б грунти; принада ж побільшити козацький реєстр, придбати нові права була дуже велика і в очах трохи уже споляченої козацької старшини виправдовувала навіть зраду. Були й такі поміж старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного лицаря, як Сулима, гріх і сором губити, але таких голосів було менше, і вони могли обстояти тільки за те, щоб коронний гетьман привселюдно дав обіцянку, що Сулимі не буде од поляків ніякої кари, і як тільки запорожці розійдуться, то його буде випущено на волю.

Конецпольський урочисто дав присягу, що й волос не спаде з голови Сулими, бо він і сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста.

Тоді дехто з козацької старшини, а між ними й Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору і упевнили Сулиму, що реєстрові козаки, як і під час постання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців.

Сулима дуже зрадів, цілувався з реєстровими і просив скоріше переходити з козаками до його табору, щоб тоді разом вдарити на поляків.

На другий день всі шість тисяч реєстрових козаків увійшли в табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають з запорожцями до спілки; старші ж реєстровиків робили своє діло: вони ввечері пили й їли разом з сулимою, а уночі, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв’язали руки і одвели до Конецпольського, а той зразу ж під великою вартою вирядив його до Варшави.

Кинулися ранком запорожці гетьмана, аж нема його. Поки довідалися, що сталося, минуло півдня, і Сулима був уже далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті ні в чому не були винні, старшина ж їхня, зробивши своє діло, не вернулася більше до запорозького табору.

Довго держали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавській в’язниці. Королеві шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо ц ті часи боротьби хритиянських народів з бусурманами Сулима був красою й славою цієї боротьби; проте польське панство вимагало у короля смерті козацькому гетьману за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, і наостанку король мусив скоритись панам.

Одного ранку привели зав’язаного козацького гетьмана у Старе Місто на майдан.Там на високому помості, побачив він ката з великою сокирою у руці й зрозумів, що має статись.

Не страхався смерті славний козак, але нудьга, мов гадюка, омотала йому серце й ссала з нього кров… нудьга з того, що гине через зраду своїх братів.

Та зласкавилася доля до славного лицаря в останній час і не дала йому вмерти з одчаєм в серці: вона послала йому надію, що розбрат між українцями й зрада минуться і між ними запанує єднання. З такою надією він гордо підвів своє чоло і сказав до натовпу панів:

— Прощайте, панове, та сподівайтеся лиха, бо моя кров вам дурно не минеться!

Високо підкинув кат угору свою блискучу сокиру, і покотилася голова славного сина України додолу.

Почувши про страту Сулими, вдарили руками об поли ті, що продали свого гетьмана. Як Христа продав Іуда… Одурив їх Конецпольський, сказавши, що й волос не впаде з голови Сулими, одурив він їх, обіцяючи й права, й ласку короля… нічого не придбали вони за свою зраду. Кров же сулими справді не минулася полякам дурно: поміж реєстровими козаками почалося велике ремствування на польську неправду й утиски, і через дванадцять років, при початку повстання Хмельницького, всі казаки: і запорозькі, й реєстрові — одностайно стали за права й воля свого народу.

Плакали й тужили запорожці, вертаючись з України човнами повз Кодацький поріг без того, з ким за невеликий час, до того ж такою славою зруйнували Кодак, а разом з козаками тужив і голосив поріг Кодацький, сумуючи, як і зараз, про розбрат поміж дітми України.

Не один ще раз після того Кодацька фортеція переходила з рук до рук, не один ще раз Кодацькі скелі умивалися гарячою кров’ю, аж поки, нарешті, зникло тут все: і вибухи гармат, і гомін бойовища, й пісні волі… І лишився тільки один живий свідок давніх подій — поріг Кодацький, що й досі тужить за дітьми волі та співає про минуле.

1913 р.

--------------------------—
Примітки:
[1] Реєстр — список козаків, які визнавалися польським урядом законною збройною силою.
[2] Шанці — окопи.
[3] Микитин Ріг — острів на Дніпрі.
[4] Тароки — ремені ззаду сідла для прив’язування речей або прив’язаний до сідла дорожній мішок.
[5] Жовніри — солдати польської армії.
[6] Базавлук, Хортиця — острови на Дніпрі, де в різні часи розміщалася Запорізька Січ.
[7] Крати — грати; клітки на чомусь.
[8] Шведський похід козаків — мається на увазі козацький похід в Прибалтику в 30-ті рр. XVII ст.