Гетьман скинув шапку і опустив на груди голову, відкидаючи вниз довгого чуба. З цим він подав до ніґ хана дорогу далматинську шаблю і пістоль з інкрустованою кістяною ручкою.
— Милостю аллаха великої орди високоіменний хане, — почав гетьман, — лицар багатств не має, тож приношу тобі те, з чого живемо і на що надіємося, а крім цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи полководця і богатиря.
— Гарно говориш, — відказав хан. — Знаєш чим підкупити воїна. І драгоманів, бачу, не потребуєш… Що ж привело тебе, Іхмеліскі, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти готувався з королем іти на мене війною.
— Досі ми були ворогами, — не опускаючи очей, говорив Хмельницький, — але тільки тому, що козаки гнули шиї у лядському ярмі — тож воювали з тобою поневолі. Тепер ми хочемо скинути ганебне іго і пропонуємо вам дружбу.
— Але ж ти підданий короля і зраджуєш його. Звідки я можу знати, що не зрадиш мене?
— Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагін-Гірея зрадником, коли той почав справедливу війну проти кафського паші і Кантемира-мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Україні лядське тиранство гірше мучительства фараонів. Ляхи козацьких дітей у котлах варять, жінкам груди відрізують. Галерним гребцям в тисячі разів легше живеться, ніж нашому ратаєві. А тому йдемо воювати ляхів, які є і твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним іменем, не платять тобі данини, ще й нас підмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, — Хмельницький вийняв з-за оборки кунтуша папери і подав їх ханові. — Це привілеї, які дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм військом на Крим. Тож просимо тебе піти разом із нами проти зрадників і клятвопорушників.
Іслам-Гірей прийняв папери і передав їх пласколицьому бородатому дідуганові, що, здавалося, дрімав, стоячи справа біля трону.
— Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, — сказав до Сефера Газі і повернувся знову до Хмельницького. — Чим ти заручишся, гетьмане, в тому, що чистосердечні твої помисли і наміри?
— Подай мені свою шаблю, хане, — відказав Хмельницький. Він узяв з рук Іслам-Гірея карабелу, поцілував лезо і рік: — Клянусь творцеві всієї видимої й невидимої тварі, що все, чого прошу в його ханської милості, роблю без підступності і зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, боже, щоб ця шабля відділила мою голову від тіла.
— Тяжка клятва, — мовив хан, — але закликаєш ти в свідки свого бога. Залиш мені своїх достойних аманатів[153], гетьмане.
— Хане, одного мого сина замордував бузувір Чаплинський. Другого залишаю тобі заложником, — хрипко вимовив Хмельницький, і біль зсудомив його обличчя.
Іслам-Гірей вдоволено хитнув головою і на знак згоди плеснув долонею по стегнах.
— Сказав пророк, хай благословить його аллах; дружба з мудрим — це користь вірі. Що ж, Іхмеліскі, я згоден на спілку з тобою. Та до війни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєві йти тобі на допомогу з ногаями.
Хан показав рукою на сановників, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них і аж тепер упізнав обличчя Тугай-бея. Очі в гетьмана просвітліли, він вклонився ханові і його достойникам.
Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був великдень, другого квітня.
Хмельницькому ж — не до великодня. Чорно зажурений сидів у кімнаті старого вірменина Аветик-оглу, і здавалось йому, що в нього відняли руки. Його сокіл — Тиміш — у ханському дворі, і життя сина залежить від першої битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там — або перемога, і воля народові, і воля синові, або ж ще темніша ніч на Україні і кайдани галерного гребця на руках Тимоша.
Козаки святкували великдень. Виносили з крамниць вино, цідили глечиками, гомін і регіт вривалися у вікна ханських кімнат.
— Гяури святкують — свій байрам, — доповіли слуги ханові.
Іслам-Гірей велів викотити козакам три бочки вина і зарізати п’ятнадцять баранів на знак милості.
А тоді закурились вогнища, захмеліли голови козацькі і покотилася над чужою тісною землею широка, як дикі степи, могутня, як води на Дніпровських порогах, — пісня:
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!
І вдарилась пісня туманними дитячими спогадами і материнським болем і тільки що відчутою тугою в серце жінки, що стояла за мушарабіями на Соколиній башті.
— Хто ви, звідки ви тут узялись? — шептала Мальва-Соломія материнською мовою, притулившись чолом до самшитової решітки, не помічаючи єхидно підозріливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.
— Звідки ви тут узялись так пізно?!
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі!..
Українська народна пісня
Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка, Дніпрові всю правду сказала… Та й повіяв вітер низовий на рямини кедрові, на вітрила персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.