— Що за чорні вісті несеш мені, — шейхульіслам схопив дервіша за плече. — Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?

Мурах-баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в його очах. Тепер Регель згадав: це ж той, що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи шейхом дервішів у яничарському корпусі. Він.шейхуль-іслам, врятував тоді свого слугу від смерті, вчасно виславши його в Крим.

— Турки, святий отче. Турки! — відповів Мурах-баба, і розпогіднилось обличчя шейхульіслама.

— Ти про Кир-огли? Утри своє обличчя від тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мізерного відділу заколотників. Не так давно розправилася Порта з Кара-язиджі і Календер-огли, хоч тих було набагато більше. Тисячі посаджених на палі в долині Аладжа, на передмістях Анкари і Урфи довго ще лякатимуть ремісників і райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтівникам.

— Не смію заперечувати тому, кого справедливо називають морем усіх пізнань. Але ти не знаєш одного: серед цієї нужденної жменьки бунтарів перебуває нині найтяжчий ворог імперії — теж турок — меддах Омар, якому ніхто дотепер не насмілився стяти голову. А заколотники, які думають головою Омара, — це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх блюзнірських проповідях він закликав турків піти з чужих земель, зняти кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься його крамолою, хто тоді душитиме гяурську Румелію? Так, я бачу, що насувається страшна буря на землю Османів. Крамола Омара піде по людях, мов пошесть, і не зможе її ніхто знищити, бо вона незрима. В заколотників мало зброї, і за півдня з них не залишиться навіть башмаків, але де ти знайдеш такої отрути, щоб випекла в людей віру в Омара, Хюсама, Аззем-пашу?

Шейхульіслам поник. Цей брудний дервіш розкрив загадку його тривог. Так, так, імперія під страшною загрозою прозріння підданих! Промовив спокійно і зверхньо:

— Мова твоя свідчить, що башка в тебе не дурна, і ти будеш шейхом яничарських дервішів. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, які б довели, що Хюсам був бездарний ремісник, філософів, які б висміяли вчення Омара, політиків, які б переконали народ, що Аззем-паша був боягузом і злодюгою?

— Ні, не знайду таких.

— А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?

— Я розпалю в розледачілих яничарів бувалу жадобу битв і наживи. Я поселю в них страх, і вони стануть знову воїнами.

— Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах-бабо. Що ти можеш придумати, аби бунтарський дух народу вбити?

— Війну! — викрикнув дервіш. — Велику війну. Тепер є нагода. Вже більше двох десятиліть вбивають протестанти католиків, а ми, дарма що правовірні, станемо проти Венеції на боці протестантів. Яничари підуть, тімаріотів і заїмів треба послати силою, в країні хай залишаться тільки каліки, жінки і діти. І хай голодні будуть, то думатимуть тільки про хліб. З чого тоді зродиться бунтарський дух? І ще одне, — додав Мурах-баба пошепки, — роздрухані яничари допоможуть позбутися того, хто вважає війною погоню за газелями в лісах Понтійських гір…

Чорбаджія Аліма переслідував Хюсамів проклін. Він чув прокльонів немало і не вірив у їхню злу силу, поки тримав у руці ятаган, подарований могутніми Османами. Але це прокляв його турок, господар, який дав йому віру, зброю і хліб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотні, тисячі — одні вголос під Адріанополем, інші мовчки в Стамбулі. Верховні господарі не дали Hyp Алі тугри, а йому — регалій яничара-аги. Чорбаджі Алім відчув себе непевно на турецькій землі, яку називав своєю. Ні, вона не його, на ній є свої господарі, і від них залежить його доля — багатство і злидні, життя і смерть. А руки ослабли, відвикли воювати, і воювати ні з ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих світах, чи тут?

Проповіді Мураха-баби зцілювали його підупалий дух: Омар — ворог, Хюсам — ворог, Аззем — ворог! Уперше усвідомив чорбаджі пекучу злобу не проти іновірних, а проти самих турків, які не захотіли більш терпіти його сваволі.

Яничарський булук Стамбула вирушив під Адріанополь. Міцно стиснула рука Аліма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, — він з дикою ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити все життя, в яких роками заслуговував довір’я. Колись убивав чужинців за те, що не хочуть стати під прапор Порти, тепер убивав господарів, які захотіли позбутися своїх слуг і були страшнішими від персів і козаків. Адже в найми більш ніхто його не прийме, для нього ніде немає землі.

Загін кизилбашів був розбитий за один день. Кир-огли поруч зі своїми соратниками конав на палі. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв’язали» руки і привели перед конаючого ватажка повстанців, щоб він бачив страшну його смерть.

До Омара підійшов Мурах-баба. Зловтішно блищали його очі, він не забув, як принизив колись його меддах Омар на горі Тепеоба в Кафі.

— Бачиш, старче, де ми знову зустрілися? Розпочинай тепер своє дабірство, ти ж знаєш коран напам’ять, і доведи, що не я, а ти хочеш добра своїй державі. О, тобі, зраднику, більше не допоможуть усі філософи світу.