— До падишаха! Хто поперед нас сміє цілувати султанську мантію?

Зчинилась буча, вартові капиджії побігли у двір доповісти Ібрагімові про небезпеку. Султан зачув підозрілий крик і тремтів усім тілом. Дізнавшись про причину яничарського бунту, він наказав негайно стяти голову церемоніймейстру. Капу-ага був страчений прилюдно, заспокоєні яничари юрбами подались на Бедестан відкривати замість Ібрапма султан-мезади [128].

Чорбаджі Алім ішов попереду своєї орти — бундючний, у дорогому кунтуші. Темним поглядом поводив на торговців, і вони нітились, замовкали: на Бедестані знали звички найближчого поплічника яничар-аги.

З того часу, як Аліма призначили чорбаджієм, минуло кілька років. Він міцно увійшов у довір’я Hyp Алі, гроші щедро капали у його скарбницю, яку він тримав у багатого ювеліра на Бедестані. Щодень, щорік згасала жадоба воювати — інші перспективи всміхалися тепер лицареві. Знав Алім: при першій нагоді яничар-ага стане великим візирем, а він тоді піде на його місце.

Та й не було рації при султанові Ібрагімові рватися до бою. Ті часи, коли достатки і славу яничари здобували на війні, пішли в небуття. Тепер посаду і звання можна було купити, а гроші кмітливим пливли звідусіль: хабарі приносили воїни, що викуплювалися від походів, і родовиті турки за право вступу в яничарський корпус. Бо тут краща плата, ніж у спагіїв, і кари, і смерть не такі страшні; комонних б’ють у п’яти, яничарів — по спині, комонних на кіл саджають, яничарів топлять у Босфорі. Хабарі приносили і злочинці, яким у яничарському корпусі узаконювалися грабунки і вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чор-баджієві на документи загиблих у боях воїнів.

Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїни ставали власниками.

Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їх у розкішному конаку біля Ат-мейдану.

Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головної брами, над якою розпростер крила висічений на камені візантійський орел, він стане поруч із Hyp Алі, проголосить відкриття базару, а потім вибере найкращі подарунки для коханок — діамантові намиста, єдваби, шовки.

Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом’яним крісельцем, на якому розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя, чиє воно? І, напевно, вихователь і колишній приймак ніколи б не зустрілися, якби якийсь яничар не помітив майстерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів діамант, списаний ледь помітною тонкою в’яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він глянув на стривоженого ювеліра, спитав:

— Звідки воно в тебе?

— Я… Я ювелір. Сам зробив…

— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч із своїми цеховими.

— Я не цеховий…

— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?

Алім повернув голову, зупинився.

— Що там?

Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояс коштовність, і тоді закричав Хюсам:

— Віддай! О аллах, я працював над ним сорок ночей! Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чор-баджієві амулет.

— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.

Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:

— А… Алі… — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, який колись кликав його батьком.

— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбад-жі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?

— Ти — злодій, — сказав він спокійно, кивнув яничарові, і той миттю згорнув з крісельця решту краму. Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:

— О аллах, що роблять ці грабіжники! На ювеліра посипались удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свій товар, яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.

Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув його ногою під ребра, неймовірна кривда і лють додали йому сили, він звівся на ноги і прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:

— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте наша! Та хай тебе рідна мати прокляне!

Тепер Алім впізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такої зневаги.

Гострий ятаган проколов горло старого ювеліра.

…Діждавшись, поки з-перед парадних воріт Біюк-сарая розійдуться яничари і спагії, до вартового підійшов якийсь купець із великим сувоєм парчі.

— Мені велів кизляр-ага Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, — крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Накажи провести мене до Замбула.