Над рікою Бодраком Ахмет розв’ючив коня, подав Марії її зароблене добро.
— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.
Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і закопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Цей світ — корабель, в якому розум —
вітрило, а думка — кермо.
Східна приказка
Шляхом від Бахчисарая до Ак-мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з-під вудил і хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осінній вітер шарпав її, намагаючись зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденції калги-султана. Враз гонець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в далину: по дорозі неквапно наближався невеликий кінний відділ. Два вершники — один на буланому, другий на білому в яблуках арабському коні — їхали попереду, за ними йшов слідом загін сейменів.
Гонець зрозумів: калга-султан Іслам-Гірей вирушив до столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив змиленого коня на краю дороги, спішився і підійшов до найвищого тепер у краю сановника.
— Що скажеш? — спитав Іслам-Гірей.
Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга з суворим поглядом чорних очей і не менш могутній від нього — вузькоокий, з приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик [116] Іслам-Гірея Сефер Газі.
— Хай милує мене аллах від твого гніву, високий ханський достойнику, за чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста аллаха, могутній хан Бегадир-Гірей учора вранці в Гезлеві…
Іслам-Гірей не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з роздвоїною борода; повіки Сефера Газі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга-султан притиснув руку до грудей і процідив крізь стиснуті губи:
— Могутній наш предок Чінгіз на горло карав вістунів горя. Геть з дороги! — гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагайкою коня.
Іслам-Гірей намагався весь час триматися попереду Сефера Газі, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Знав, старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю і вгадує всі мислі, що рояться в голові калги, — першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що поділиться своїми думками з аталиком як не сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті, нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи повік Сефера Газі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.
Що — «нарешті»? Він чекав смерті свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Бегадир не помер учора, Іслам сьогодні на банкеті сам відправив би його у той дивний світ, де цвітуть сади і течуть ріки… Бездарний слинявий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом, і все лише для того, щоб ні на штрих не зрушитися з компасного кола послуху султанові.
«Не зрушитися з компасного кола послуху султанові, — вистукували копита по каміннях, — не зрушитися з компасного кола послуху Ібрагімові, придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Іслам-Гірей, присягну, присягну, присягну, це добре, що в Стамбулі Ібрагім, Ібрагім, Ібрагім…»
Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить — це трон, аби тільки не спіткнувся кінь…
Сефер Газі витримав час, поки вгамується буря в душі шаленого Іслама, потім порівнявся з ним, сказав:
— Гарячий розум — виграш у бою. Холодний розум — перемога в політиці. Сповільни свій крок, Ісламе. Там, попереду, не ворожі обози і не жерла гармат. Там снується павутина змов та інтриг, там уже закишіли змії підступності й злоби. Мечем не візьмеш їх, а тільки гнучкою мислю.
Сефер Газі розтулив повіки.
— Що ти вирішив робити, Ісламе?
— Сьогодні їду в Стамбул.
— Не гоже думаєш. Чи слід вождеві йти попереду війська й першому приймати на себе ворожі стріли? А якщо він прийме тебе за посланця від твого брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав смерті хана?
Сефер повернув коня вліво, і подався почет калги-султана понад Бодраком землями яшлавського бея.
— Не потрібен нам сьогодні парадний в’їзд, — продовжував з незворушним спокоєм Сефер Газі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно, ущелиною зайти в Ашлама-сарай і почекати там вірного тобі молодшого брата нурредина Крим-Гірея. Шли гінця в Качу і подумай про подарунки Ібрагімові.