— Що сталося? — питає вже в хліві у Теклі. А Текля Куйбіда клумак з плечей скинула під ноги, відсапується. Марія острашливо за поріг виглянула, чи нема нікого. Таки нікого.

— Звідки це ти йдеш, що ноги заморила? —питає.

— Он, не питай… Помираю з голоду, Маріє, а мій Степанко вже помер. Може, чула за нього.

— Чула. царство йому небесне.

— То, може. в тебе щось випрошу їсти?

— Що ж ти випросиш, коли самі пухнемо…

— Люди кажуть, що ви приберегли зерно.

— Люди набалакають.

— Я ж не задурно прошу, Маріє, ось поглянь лишевь…

Текля Куйбіда згинається над клумаком, засовує руку, щось дістає.

— Ось…

— Що це?

— Хіба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.

Текля Куйбіда стріпує руками — й Марія бачить жмакану-пережмакану жіночу сорочку, що світиться святковими узорами на грудях і на рукавах.

— Справді, сорочка, — дивується Марія.

Розглядає сорочку — й мовчить сторопіло, бо язик у неї віднімається, лежить у роті жорновим каменем.

— Гарна сорочка, — стріпує сорочку Текля Куйбіда.

— Плями руді внизу, на подолі…

— Заперуться — й не стане… То візьмеш?

— Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле.

— Не хочеш сорочку? То візьми рушника.

І, діставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику — райські пташки поміж квітів райського саду.

— Ось!

І Текля Куйбіда вихоплює другий рушник, ще яскравіший, ще барвистіший, не вишивання, а свято.

— Ось цей подивися!

Ще один рушник випурхує з клумака, б’ється-тріпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках.

Дивиться вражена Марія — й страшно. Страшно, що від людських очей поховалися отут у хліві, страшно ошалілої, знетямленої Теклі Куйбіди, страшно того вишивання, що полум’ям горить у її руках.

— Чого ж воно все попідшивало?

— Попідшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скільки тут. Бери, тільки не поскупися хлібом.

Відчиняються двері — й Павло Музика зловісною тінню стає на порозі. Текля Куйбіда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навіть радіє з несподіваної появи хазяїна.

— Заходь, Павле, дивися, — каже, — тільки зачини двері, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марії. Не думай, і для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось…

І вже тримає в руці вишиту чоловічу сорочку.

— Беріть, що хочете, не жалко, а мені — хоч на пучку хлібця.

Павло Музика як влип очима у вишиту чоловічу сорочку.

— Маріє, — озивається, — ти бачиш?

— Бачу, Павле.

— Чия це сорочка?

— Твоя, Павле.

— Беріть, беріть, людоньки добрі, — втішається Марія Куйбіда. — Ой спасибі, спасибі, хоч сорочка підійшла. А мені плати багато не треба, лише хлібця.

— Моя, — сіпаються губи в Павла Музики. Він і так розглядає сорочку, й сяк. — Ти вишивала, Маріє, ти…

— Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила… — мало не плаче жінка.

Бере вишиту чоловічу сорочку в руки, тулить до щік, цілує, а Павло Музика грізно підступає до Теклі Куйбіди:

— Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марія мені ще десять год тому як вишила.

— Твоя сорочка, впізнав? — тупцяє довкола клумака Текля Куйбіда, наче схопити хоче — й податися з хліва, але сердитий хазяїн заступає їй дорогу. — А я й не кажу, що не твоя. Раз упізнали з Марією — значить ваша…

— Ану признавайся, поки не порішив тебе тут.

— Нащо тобі гріх на душу брати? Я признаюся, — покірливо каже Текля Куйбіда. — Ви тільки подивіться, подивіться.

Смикає вгору мішок — і з мішка сиплеться всяке добро.

— А які рушники, які рушники… А скатерки!

Вишиті рушники розсипаються під ноги, й скатерки зжужмані сипляться, й жіночі блузки, й чоловічі сорочки, й ще всякі скарби.

— Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця, — знову за своє Текля.

— То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.

— Та ж з гамазею забрала, з гамазею… Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.

— Ти в гамазей залазила?

— Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях… Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.

— То ж колгоспний гамазей.

— Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.

Марія хитає головою:

— Як до колгоспу зганяли людей… Тоді в мене цю сорочку забрали. В кого яку вишивку знаходили — забирали. Щоб усе було колгоспне. І в отой гамазей позаносили. З тих пір більше не бачила, звісно. А тепер побачила — й серце облилося кров’ю. Погляньте на це вишивання — там зогнило, там струхлявіло.

— Усуспільнили, — бурчить Павло Музика.

— Га? — наче прокидається Текля Куйбіда.

— Кажу, усуспільнили.

— Горенько, та й годі, — тулить Марія сорочку до грудей. — Скільки горя того — не видно кінця й краю.