— Ти хоч бачиш, як я можу виграти твого слона?

— Ти можеш виграти мого слона? — дивується Яремний.

— Ось ходжу осюди пішаком, — і показує, як походить пішаком.

Яремний важко думає, сопе—й раптом його голос засвічується радістю:

— Що правда то правда, таки можеш!

— Але ж можу через хід виграти отак, походивши осюди турою, — і Шпитальник з благодушним виразом показує, як він може походити турою.

— Та ти що? — щиро дивується Яремний і сопе, міркуючи й над таким варіантом. — Що правда то правда, можеш!

— Але це ще також не все, — ще благодушніше каже Шпитальник і піднімає над шахівницею свого коня. — Можу й конем отак походити!

— Не може бути! — щиро вражений Ярема. Кущить брови, брнжить зморшки на лобі. Думає трудно, сопе зосереджено. И вигукує захоплено: — Твоя правда, Матвію, і я вже бачу, що можеш і конем.

— Усе в наших руках, — поблажливо каже Шпитальник.

— От признайся, — замріяно мружиться Яремний. — Чи я зможу колись так, як ти?

— Ніколи!

— Ніколи? — вражено розмружується Яремний. — Чому?

— Хоч я тобі й поясню — чому, та ти не зрозумієш.

Яремний насуплюється, як сльота, мовчить, а потім бубонить:

— Правда твоя.

Голова колгоспу Шпитальник дивиться на годинник, морщить носа, питає:

— Хочеш дам дві тури фори?

— Дві тури фори? — від усмішки в Яремного кирпате обличчя ще більше стає кирпатим. —І виграєш?

— У тебе — виграю.

— Якщо виграєш, то не хочу, — скисає на виду голова сільради. И нарешті відриває очі від шахівниці, дивиться у вікно. —Пора на сівбу, вже зібралися.

— Пора на свято праці, — згоджується Шпитальник Матвій. — Хоч і не всіх саботажників зібрали, та більше вже не зберемо.

Вони виходять на ґанок сільради, стають плече в плече, дивляться на зелений моріг, на якому з’юрмився народ з мисками та з ложками в руках. Матвій Шпитальпик лівою в рудих веснянках рукою пощипує кучеряву борідку клинцем, завченим рухом поправляє окуляри на переніссі, а тоді закладає за борт зеленого френча. Завченим рухом викидає праву руку вперед.

— На свято праці! Ми створили умови, коли талант душі кожної особистості розкривається в праці не на себе, не на визискувачів, а на колектив, на державу робітників і селян. Ми створили умови, коли масштаби нової особистості нового суспільства вимірюються безкорисливістю і самопожертвою в ім’я всенародних ідеалів і в ім’я ідеалів світлого майбутнього. Світова революція — ось чим вимірюється наша нова людина, ось чим вона живе, ось що складає її мету. Бо ми добиваємося щастя не лише для себе, а й для робітників і селян усього світу. Хто з нас може почуватися спокійно, коли на п’яти континентах стогнуть народи під п’ятою капіталу? Якій нашій матері не стане гірко, коли вона подумає про долю матері де-небудь в Ефіопії чи в Абіссінії? В якої нашої дитини від болю не стиснеться серце, коли вона довідається про злиденне дитинство свого ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Своєю працею ви наближаєте не тільки соціалістичну індустріалізацію у своїй державі, а й неминучу загибель міжнародного капіталізму в усьому світі. Па сівбу!

Говорячи, Матвій Шпитальпик раз у раз викидає різко праву руку вперед, особливо ж тоді, коли каже про п’яту капіталу, про міжнародний капіталізм. Наче рухом правиці хоче довести: хоч п’ята капіталу і міжнародний капіталізм далеко, але ми їх дістанемо й звідси, нехай начуваються.

Задоволений собою голова колгоспу Матвій Шпитальник обертається до голови сільради Кіндрата Яремного, вдоволено підморгує:

— Ось так!.. Хід слоном по центральній горизонталі!.. Це не хід пішаком тільки на одну клітинку вперед.

— Еге ж, — зачаровано дивиться на нього Кіндрат Яремний. — Це не хід пішаком…

Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять якісь скрики інших активістів, що позбиралися перед сільрадою, — і юрма наче пробуджується, починає ворушитися. Починає ворушитися, мов черва на шматку гнилого м’яса, але завзяті голоси не згасають, і ось уже юрма тече від сільради шляхом.

— Ходімо? — чи то питає, чи то стверджує Матвій Шпитальник.

— Ходімо, — каже Кіндрат Яремний, опускаючи ногу з ґанку сільради.

— Куди ти?

— Як то куди?

— Ха-ха, — сміється голова колгоспу. — Та не туди… Зіграємо партію-другу в шахи! І я тобі дам дві тури фори.

— Дві тури фори?! Ходімо! І вони зникають у сільраді.

Що це гримить, що це грає? Де це? І той гуркіт, і та гра не гаснуть, не дальшають, а ближчають.

Хіба всидиш у хаті? І Галя виходить з хати, стає за ворітьми.

Гуркіт ближче, ближче — і ось з-за повороту з’являються якісь люди. Не так ідуть, як сунуть юрмою, ледь переставляючи ноги. Хто ж то попереду юрми ступає задки, весь час розмахуючи руками? А за помахами його рук і гримить-грає. Гуркіт, дзвін, виляски, бамкання. Що це, цо ще?

Попереду ступає задки Василь Гнойовий!

Раз у раз підламується в колінах, наче сам провалюється в землю, а голова на його в’язах провалюється в плечі, а груди провалюються в живіт, а живіт провалюється десь нижче пояса. Йде так, наче манить за собою. О, хтось у юрмі впав, його оминають, а коли оминули, — зостався лежати на шляху, дивлячись услід.