Про УКРЛІТ.ORG

Ясновельможний сват

C. 3

Грушевський Михайло Сергійович

Твори Грушевського
Скачати текст твору: txt (73 КБ) pdf (109 КБ)

Calibri

-A A A+

— Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого міщанства, мабуть, потягне: он ті ремеснички молоді, що собі чуприни підголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братстві, пане Пісченку, — засміявся він до Грицька, — знайдеться, певно, немало охочих проміняти перо на шаблю.

— Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свій народ милий. І я, коли б на те пішло, не від того був би, — додав він, скинувши оком на Настусю, що змарніла якось за ці дні, неспокійно прислуховувалася до цієї розмови й тепер, на ці слова, разом зблідла.

— Ти? Пішов би в козаки? — здивовано запитав отець Кирило і додав з обуренням: — А не забирай собі в голову того: твоя річ книжка та перо!

— Inter arma silent musae (під час війни замовкають музи), — відповів Грицько.

— Silent, sed non belligerant (замовкають, але не беруться до зброї), — відповів йому в тон отець Кирило. — Ти вже, якби раз пішов на війну, попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна. І я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науці, знати тебе не хочу.

— А проте хто нам відновив митрополію, хто заступив нашу релію (релігію), як не небіжчик гетьман Сагайдачний? — сказав Грицько.

Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання, але він все-таки додав:

— Ніколи не пристану, аби ти йшов у козаки.

Тут пан райця, скориставшись з цього перемир’я, поспішив перевести неприємну розмову на нейтральну тему.

— Гарно поступає Академія під новим ректором. Знав покійний митрополит, в чиї руки її передати.

— Аякже, — жваво прийняв цю тему отець Кирило. — Гарна то була декламація в неділю. І ти, Григорію, був не останній. Як то ти за геометрію говорив? Щось там від Ксенофанеса.

Ксенофанес значніший з філософів давніх, —

почав декламувати Грицько, —

Обиватель з Греції Кольофонів славних,
Архетипом ніякимсь бога називати,
Без початку й кінця казав признавати.
Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганській
Іще ховав темності і владі шатанській…

— От власне! — перебив його отець Кирило. — Хотів я тобі закинути: не повинний був єси казати, що ті славні мужі під владою шатанською перебували.

— Але прошу вас, панотче, — втрутився пан райця, що теж в своїм часі скінчив братські школи. — Адже до Христа весь світ був у власті диявола…

Тут піднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило пішов за допомогою в свою бібліотеку і став виносити один фоліант за другим на побиття своїх противників. Але на цей раз все те мало інтересувало Грицька. Він нудився й думав за свою мандрівку в козаки. Було вже рішення у нього безповоротне — тікати. Тільки розбивався гадками — чи сказати Настусі, чи ні. Хотів сказати, але, побачивши її змучене лице та перестрах, постановив не казати:

— Нащо її мучити! Нехай трошки пізніше довідається.

IV

Уночі під вівторок Грицько Пісченко викрався з двома товаришами з Братства мандрувати на Низ.

Все було продумано наперед: вони прилучились до ватаги, що їхала з хлібом до Черкас. Треба було стерегтися застав і сторож, що польські старости, передчуваючи рухавку, могли розставити. На цей раз таких застав на тій дорозі ще не було, і спудеї щасливо добралися до Черкас, але тут далі, на пограниці «диких степів», було вже небезпечно: старостинський уряд пильнував утікачів і уряд міський мав йому помагати, хоч не дуже пильно те робив. Не пускали без причини на степ, не перепускали борошна, коней, запасу. Але всеможний посередник — гріш улегшував як всюди, так і тут справу. Кандидати на козаків, котрих назбиралось і без наших спудеїв досить, тікали ватага за ватагою далі на Низ, — входили в порозуміння з сторожами й мостили дорогу в степи під ріжними причинами.

На цей раз було умовлено, що кілька міщанських ватаг вийдуть в степ за сіном і під тією покрівкою виберуться при них охочі. Виїхавши нарізно з усією «оказією», панове молодці з’їхалися в степу в трьох милях за містом Чигирином, коло Попового байрака. Тут, злучившися докупи, вже разом, кінно й оружно, боронь боже якої стрічі, рушила їх ватага, близько ста мужів, в Дикі Степи, «неготовими дорогами», обминаючи можливі стрічі з реєстровими або якою жовнірською хоругвою. Про саму Січ невідомо ще було напевне, чи перейшла вона до Хмельниченка, чи тримається там реєстрова залога. Про Хмельниченка казано, що він подався до Криму — закликати татар, і не знати було, де його шукати. Приходилося розпитуватись з великою обережністю. Але по чотирьох днях дороги провідник показав своїй ватазі сіру пляму на білім степу й утішено сказав:

— Ото вже козацька залога.

По чім він те викомбінував, то був його секрет, але то дійсно була застава Хмельниченка: стояла в байраці й стерегла табір, що стояв на Дніпровім острові Буцьку. Самого Хмельниченка не було — він з кількома прибічниками був у Криму. Ввечері того дня Пісченко з товаришами могли собі зажити автентичного козацького кулішу, звареного у великому казані й розлитого у ваганки на братію.

V
 
 
вгору