— Беріть каміння, накидайте, щоб можна було злізти на це! — скомандував він.

— Нащо? — спитав Лукаш.

— Стультусяка чортів! Бери швидше! — І він загріб своїми лапищами цілу купу каміння і потяг до стовпа, муруючи там немов східці. Лукаш допомагав йому.

Та тільки почали робити, а вже дйбляни набігли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:

— А, бісові шкуродери, попалися!..

Бігли просто на коноводів, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, він держав його в лівій руці, а в правій був напоготові залізний шворінь. І як селяни, з розгону набігши, були від нього за три-чотири ступні, він скрикнув, стрибнув наперед і вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловік ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбігли, але зараз же схаменулись.

— Дак ви так! — загукали розлютовані.— Бий їх! Бий на смерть!..

І вони кинулись знов з піднятими вгору кийками.

— А, падлюки, пси! — ревнув страшний Патроклів бас, і ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою і пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живіт, та так і сів на землю.

— Раз! — ревнув Патрокл.— А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбігти ще далі.

— Назад, каніси куцохвості, бо і ребра, й зуби вам сокрушу! — гукав Патрокл.— Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?

Ярош і собі жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:

— Бережись!

Ледве встигли заховатися за каміння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затріщали об кам’яні купи кийки, розкидаючи дрібне каміння, але шкоди коноводам не зробили ніякої.

— Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,— гукав на своїх ворогів Патрокл.

Хмара знову набігла на місяць. Потемніло враз. Селянам стало зовсім не видко коноводів. Певні були, що ті не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподіваючись милосердя, боронитимуться до загину, і двох селян добре вже було вдарено камінням, а третій був увесь у крові після Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темряві, дак ще й гіршого добудеш.

— Побігти в село по рушницю та й постріляти їх,— радив хтось.

— Уцілиш у темряві!

— А хоч і вцілиш, дак на Сибір підеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.

— Дак підождемо до світу.

— А там село горить!

— То не з нашого краю.

— А там і до нас дійде, як не погасять.

— Вітру нема.

Нарешті наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на поміч покликав. Певні були, що пожежа до їх хат не дійде, і мали вартувати до ранку: повидно-му зручніше буде брати.

Ледве парубок побіг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.

— Чи ти ба! Знову кидають, чорти!

— Хай кидають,— сюди не сягнуть.

А каміння все гупало. Нікого, щоправда, не зачіпало, але все падало.

А це коїв Патрокл.

Поки ото мужики радилися, і коноводи не гаяли по-дурному часу і наскладали цілі східці вгору на кам’яний стовп.

— Ану, скоч, хлопче, на каміння,— звелів стиха Лукашеві Патрокл,— чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.

Лукаш скочив.

— З аршин не стає.

— Дурниця! На каміння, бери, муруй там!.. Ні, не так! Ти, Яроше, подавай йому каміння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помітив нашої роботи.

І ото почалася киданина. Патрокл зовсім не силкувався влучати, та й не міг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко і було темно. Йому не того треба було: він кидав, аби ті знали, що вони в ямі, і думали, що вони тільки те й роблять, що каміння кидають. Швиргав і до кожного разу додавав словами:

— Оце тобі галушка у твій свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобі крашанка межи очі в лоб,— бодай тобі з його твої чортові сліпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..

— Готово! — озвався Лукаш стиха.

— Нагору, братці!.. Та ждіть мене там,— я зараз. І, вхопивши дві здоровенні каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбіг у темряві ближче до своїх ворогів і кинув одну каменюку за другою. І, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засміявся, мурчачи собі стиха:

— Що? До смаку припала? Ну, гризіть собі на здоров’я, цуцики слиняві! Не вискалюйте зубів, люпуси задрипані, бо не вкусите!

Мурмотав і вилазив нагору.

— Отамане!

— Тут.

— Гайда!

Але в цю мить хмари знову розірвалися і зрадливий місяць сяйнув на втікачів. Крик зчинився серед селян:

— Тікають! Тікають! Лови!..

Полем затупотіло три пари моторних ніг, а слідом за втікачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.

VI

Стручисі не спалося. То думки всякі розганяли сон, то блохи напосідалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловіка, сердячись, що він так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скільки в їх хліба на цей рік буде, і скільки полотна витчеться з того прядива, що натіпала, і догадувалася, яке теля приведе її влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, і вона жаліла, що не встигла усього їй виказати… Саме на цьому у дворі загавкала собака.