— Ну, та невже? — почулися здивовані голоси.— Та як же це ви зробили?
— Уже знали — як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодіячка — такий, що перед поліцією труситься, як от ми, клапоухі азінуси. Там він нікого не боїться, а його всі бояться! Вийдемо на ярмарок — гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горілка, танці, музики біля ятки на майдані, а люди збираються!.. А дівчата задивляються!.. Ах, сто чортів!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дівчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось — як коней перемкнули та які були коні…
— Ну, це вже брехня! — перепинив Кучма.— Тобто стали розказувать, де коні брали? Та зараз би й вас самих забрали.
— Суса тупорилого у хвіст поцілували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а від нас страх був. Там на всю округу звісно, хто такий Артем Гайда, а його зроду ніхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: «Оставайся в мене, Артеме, жити!» Бо пан знає, що як у його свій коновод житиме, дак цілі будуть коні свої, а до чужих йому байдуже.
— От там жисть! — скрикнув Роман.
— Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах! Два дні оборонялись… рушниця добра в Артема була і пістолетики в мене… Вони до нас посунуться, а ми — бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третій день умкнули од їх, ще й з кіньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортів!..
І він знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно відмінилась під впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справді повіяло від неї. І обличчя в сього п’яниці й злодія мов осяяв якийсь світ, очі йому заблищали дивним блеском…
Всі гляділи на його зачудовані. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкі очі, боячися словечко згубити. І як ударив по столу здоровенний Патроклів кулак, парубок ураз так і кинувся й скрикнув:
— А що ж, справді? Разлі ж і ми не люди? Разлі ж уже как ми, дак і не зумієм нічого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!.. Хочете? Завтра в Диблі і п’ятеро коней возьмемо.
— Ну, ну, ти не очень заривайся! — промовив Ярош неприхильне.— Знаєм уже, как там брать…
— А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилі клуня. І так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побіжить на пужар, а ви тим часом виведете коні.
На хвилину всі стихли, а тоді враз «ура!» зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.
— Тихше! Цитьте! З улиці почують! — припиняв Ярош.
— Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! — не вгавав Патрокл.— Романе! Братику! Амікус любезний, дай я тебе поцілую!
І його величезні лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.
— Випиймо ж!.. Випиймо ж іще!.. І він пив сам, наливав Романові.
— От так молодець!.. Це понімаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, прокляті дерії! — репетував уже зовсім п’яний Патрокл.— Ви раді б нас у ложці води втопить, бо ми злодії, а ви чесні! Брешете! Самі ви злодії, усе по закону крадете. А ми не злодії… Треба їсти — приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. І воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той і прав. Homo homіnі lupus est. А хто воює, той — герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я — Патрокл Хвигуровський… Патрокл — герой. Хвигура — образець…
І його п’яна голова вже схилялася на стіл.
IV
Роман хоч і ліг звечора п’яний, але хазяї, клопочучись під вікном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашній свій замір, і думка про це нове діло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Він схопився, одягся… В цю мить почув, що хтось береться за двері і хоче до нього ввійти. Двері відчинилися.
— Левантина!..
— Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай мені відпочити!.. Я від хазяїна втекла… Усю ніч блукала… Не займай мене… Забожись, що не займеш!..
— Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!..— забожився швидше Роман, ізрадівши.— Іди та лягай спать! А, бідняга!..
Його маленька світличка перебита була в кінці, і за тією лересічкою шальовочною він спав. Туди він і повів Левантину. Вона впала на ліжко і зараз же заснула. Він постояв, подивився на неї, усміхнувся, тоді зачинив за нею двері в світлицю і пішов з дому, замкнувши кватирю.
Ішов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибігла! Ну, нехай виспиться,— однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже він учора забожився, що сьогодні підуть у Диблі. Треба вмовитись, щоб хлопці були готові.
Він пішов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жінка, куди пішов. Роман зазирнув до чайної,— і там його не знайшов. І де він у чорта подівся?
Роман пішов блукати по городу по всяких закутках, де міг зустріти Яроша. Ніхто ніде його не бачив…
А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пізнього обіду. Щось її нарешті збудило. Розплющила очі, глянула на хату і спершу не могла зрозуміти, де вона. Чи се ще ніч? У маленькій комірчині темно. Ні, он крізь не зовсім прихилені двері видко щілину світу. Чи це їй сниться? Ба ні, за дверима щось гомонить… Романів голос… Відразу згадала все.