— От що, куме! Скільки люди не шукали коней, ніхто досі не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусі знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як коні або воли пропадуть, то як скаже де, то там і найде чоловік.

— Та невже? — зрадів Тонконоженко.

— Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходім до його!

— А що ж йому треба нести?

— Грошей. Кажуть, що треба положити скількись там рублів.

Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох із Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще більше, ніж Тонконоженка: що то скаже знахар?

Увійшли в Чорноус, зараз чоловік воли жене, вони його й питають за Гострогляда.

— А нащо вам? Чи не коні шукаєте?

— Авжеж, не що! — І вони почали йому розказувати про своє лихо і питати, чи може тут Гострогляд допомогти.

— Такий не може! Як скаже, то як ув око вліпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу він так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодіїв ворожити. Народ до його так плавом і пливе, бо як сказав, що ні, то вже ні, а як сказав, що буде, то вже в тебе коні дома.

Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік,— от цілком так, як город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним ученим, чи що. А наші подорожани залюбки його слухали і з великими надіями підійшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом.

Увійшли в хату — знахар мов і не чує їх, і не гляне. Несміливо поставали біля порога й промовили:

— Здорові були, дядьку!

Знахар ні пари з уст, мов нікого і в хаті нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли і несміливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловік іще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчині. Бере зілля і зв’язує пучечками. Позв’язував усе, що було на столі, зложив докупи. Тоді глянув на їх.

Глянув — і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.

— А, здорові, дядьки! Що скажете?

— До вашої милості,— гості вклонилися.

— Сідайте та кажіть!.. Хоч я… — припинився і так пильно на обох поглянув,— і знаю, чого ви прийшли, та все ж кажіть.

Посідали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, іноді тільки покивуючи головою, мов потакуючи.

Вислухав, подумав…

— Посидьте тут, а я піду подивлюсь. Пішов з хати. Дожидаються куми, і кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.

Рипнули двері, Денис із кумом здригнулися. Увійшов знахар, сів мовчки за стіл, подумав…

— Так-так-так… Одна конячка була гніда, з лисиною на лобі?

— Вона! — скрикнув Тонконоженко.

— На передніх ногах мички білі?

— Їй-бо, вона! — Терешко аж зірвався на ноги: не міг висидіти.

А знахар спокійно та байдужно казав далі:

— А другий кінь вороний, добрий кінь.

— Ой, добрий! — вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.

— Так… Знаю, де твої коні. Можна знайти.

— Дядьку! Будьте милосердні! Скажіть — де! Я вже вам не пожалію!..— прохав Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.

— Та що ж… — байдужно, не поспішаючись, одказав знахар,— можна й сказати… аби було за що.

— Та я хоч і зараз ладен… Кажіть — скільки! — поспішавсь Тонконоженко.

— Двадцять п’ять карбованців положи — матимеш коні.

— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.

— А коні ще дорожчі. Мабуть, за кожного рублів по сорок дав?

— За одного сорок, а за другого сорок і три.

— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали коні, то вже за їх не вісімдесят три взяв би, а може, й сотню. І я ж не можу дурно робити: воно й мені стоїть. Та про мене — як знаєш…

Устав і почав знімати з кілочків зілля та розкладати на столі, мов йому вже й байдуже про Тонконоженкові коні.

Жалко було Терешкові таку силу грошей давати. Та бачив, що інак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той і не озвався. Довелося витягати гроші. Не було з собою всіх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стіл. Знахар мов і не глянув на них.

— Сьогодні в нас п’ятниця… — почав казати,— так, отже, в понеділок, як сонце зійде, підеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої коні стояти, прив’язані до великого дуба, що росте посеред яру, аж на дні.

— А як не будуть? — несміло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як гроші пропадуть?..

— Кажу, що будуть, то будуть,— сердито відказав знахар.— А коли не ймеш віри, то хоч і назад гроші забери,— мені однаково. Тільки вже тоді й коней там не побачиш.

Тонконоженко злякався й змовк.

— Та нікому й словечком не пробовкнися, аж поки додому коні приведеш. Тоді кому хоч кажи. А скажеш раніше, то й коней не побачиш, і сам біди не минеш. Чуєш?

І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженкові мов поза спиною снігом сипнуло.