Але було дещо, що й зв’язувало проміж себе товариства: вони одне одному допомагали переводити якомога далі від крадіжки коні й продавати їх. Крадучи коні, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свій город, а передавало іншому товариству, а те часом знов іншому, і бували такі випадки, що за одні сутки вкрадена коняка опиниться за яких двісті верстов, у третій уже губернії. В цій справі дуже допомагав Гапон. Сам він коней не брав, але мав двох дорослих синів і вкупі з ними передержував крадених і одводив їх до іншого товариства або й просто на продаж. І Гапон, і кожне інше товариство, продавши коні, зоставля-ли собі звичаєм установлену частку грошей за «комісію», а все інше передавали тому, від кого мали коні. І так гроші передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що і вкрало коні. Контролю тут, звісно, не могло бути, але всім коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозі все було без одурювання, і через те ці справи роблено більш-менш чесно. Та коноводи завсігди знали, скільки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, і це примушувало інших бути обачнішими й чеснішими.
Коноводи, поруч з паліями, були завсігди нашому селянинові найлютішим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набігає на село, хапає, що зможе, і знову тікає, так і тії коноводи. Як до вовка не мали селяни ніякого змилування, ніякого жалю, так не мали вони його до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч і засудить на рік чи там скільки в острог, дак що з того? Вийде злодіяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гірше їм буде, ніж як його суд і не карав. Хіба ж мало такого бувало, що коновод, одсидівши в острозі, приходив у те село, де його піймано, та й палив його так, що й зовсім усього рішалися люди? Через те селяни карали такого злодія самі.
Серед коноводів раз у раз оповідано страшні й правдиві пригоди з тими злодіями, які потрапляли до рук селянам. Піймано одного серед степу, як уночі хотів забрати коні, та зараз же кийками його і вбито! І так люто бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тіла зроблено страшну купу кісток, м’яса й крові. Найдено цю купу на полі, довго поліція шукала, хто це зробив і кого це вбито, але нічого не могла знайти. Знало, хто й кого, багато людей: знали про це коноводи, але мовчали, щоб самих себе не виявити, знало чимало селян, та хто ж би з-проміж їх став виказувати?
Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, і тоді винні йшли на Сибір. Через те коновода карано здебільшого інакше: бито й мордовано так, щоб уже здоров’я не могло до нього вернутися і він або в тюрмі, або незабаром після неї попрощався з цим світом і не міг уже більше нікому шкодити. І як тільки не мордовано безщасних! Одному повикручувано руки й ноги, другого пекли сірниками, третьому стягли і зв’язали докупи голову з ногами і так покинули лежати всю ніч… Вигадали ще так бити, що признаків на тілі не було, що бито,— ніхто тоді й не причепиться. Візьмуть, прив’яжуть чоловіка спиною до дошки, а тоді піднімуть дошку з ним та й кидають на землю. Піднімають та й кидають — аж поки вдовольняться. На тілі нема ніякої признаки, що бито, а в катованого коновода все всередині повідривається. Мало таких, що виживали після того довго.
Громадянство викидало, виригало з-проміж себе людей, що не змогли з їм поладнати, не змогли знайти собі «чесного» шматка хліба — чи то через нещасливі обставини особисті, чи через визискування інших, чи через нещастя мати спадщиною із батьків і дідів нахильність ламати загально додержувані закони власності. А ці викинуті з звичайного ладу люди мстилися тоді на громадянстві, ставали йому ворогом і завзято боролися з ним, чим могли. Так саме боролися за право жити, існувати, як і громадянство.
Такими людьми були й коноводи. Вони нападали на мужика, мужик оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони віднімали в мужика способи до його життя, а мужик однімав у їх життя чи хоч здоров’я, волю. Це була повсякчасна боротьба, війна часто кривава, а гірша за звичайну війну тим, що вона ніколи не кінчалася згодою…
Роман також пристав до цієї війни і незабаром зробився у ній воякою. Дужий, зручний, смілий і нахабний — він подужував скрізь і щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік ще й тим, що він був з Диблів. Ярошеве товариство так добре вичистило свою частку повіту, так обурило проти себе мужиків і примусило їх день і ніч берегти свої коні, що вже треба було трохи перечасувати, поки все це затихне та поки мужики розживуться на нові коні. Самі Диблі якось зоставалися досі незаймані. Роман знав там кожен двір, кожного хазяїна і через те був чудовим проводирем товариству. Незабаром після першої крадіжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а тоді знов троє… Роман мав добрий заробіток, жив на окремій квартирі,— у тих же таки Рівчаках,— перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а справді мав тільки одно діло…