Степан Петрович Корнієнко йшов додому з уряду, з канцелярії в губернському місті N. Хоч місто N було і в північно-східній Великоросії, але вже і в його давно зазирнула весна, давно прогнала сніги, повисушувала калюжі та багна і наробила замість їх багато пилу по вулицях. Це останнє дуже не подобалося Степанові Петровичеві: поки перейшов він додому, його рот, ніс, уха були повні того поганого сірого пилу. Степан Петрович і так натомився за своїми офіціальними паперами, а тут іще цей пил! Хочби швидше в хату та вмитися!

Ось нарешті той провулок: де він живе, ось і будинок майора, Путилова, що в його Степан Петрович наймає квартиру. Звісно, краще було б не наймати її, а мати свій власний будинок; але ж Степан Петрович чоловік ще молодий (37-й рік йому), та й ранг його невеликий: тільки «столоначальник» канцелярії, та й годі. Ну, а як же його в таких літах і за таким рангом придбаєш будинка? Треба ще послужити!

Але квартира в його непогана: кабінет (у йому він і спить), їдальня та вітальня, ще й хатинка про слугу. Степан Петрович думає, що чоловік має потребу робити, їсти, відпочивати,— ну, й чужу людину іноді в себе привітати. Ті всі вимоги і.вдовольняє його квартира.

Він підійшов до великого будинку, де він має свої «парадні» двері з блискучою мідяною табличкою, і подзвонив. Високий рудий слуга відчинив йому. Степан Петрович був чоловік одинокий, тим і не мав потреби наймати інших слуг. Іван скинув з його пальто, і Степан Петрович пройшов у свій кабінет, коротко звелівши:

— Вмиватись!

Холодна вода одволожила обличчя Степанові Петровичеві і мов трохи зняла з його втоми. Він почував вже себе зовсім гарно, стоячи перед свічадом та розчісуючи своє коротке темне волосся та чорну невелику бороду, що так гарно облямовувала його повне обличчя. Обличчя було чепурне й поважне — таке саме, яке повинно бути обличчя в людини, що має стати чимсь більшим в урядовій ієрархії, ніж тепер є.

Розчесавшись, Степан Петрович надів на се е легеньку літню одежу і вийшов у їдальню. Степан Петрович не полюбляв обідати між людьми, тим завсігди обідав дома сам. Стіл уже був застелений білим обрусом, і на йому парувала гаряча смачна юшка. Харчується Степан Петрович у господаря домового і — можна сказати — має харч дуже добрий.

У смак виїв Степан Петрович першу тарілку юшки і вже насипав другу, як зненацька вдоволено всміхнувся. Йому згадалося те, що сьогодні трапилось у канцелярії. Чудні, їй-бо, люди є на світі! А ще «правитель канцелярії»! Схотів сам написати важливий папір офіціальний і забув підвести статті закону.

— Нате,— каже,— Степане Петровичу, звеліть переписати! Глянув — аж там таке!..

— Насмілююсь зауважити,— каже Степан Петрович,— тут проминуто…

— Що? — питає.

— А от,— статті закону тут не підведено…

— Які?

— Та ось,— і розказав йому все. Збентежився, аж засоромився, бідолашний…

— Ах, ваша правда! — каже. А ще «правитель канцелярії»!

І Степан Петрович, згадуючи все те, знов засміявся тихим удоволеним сміхом. Він би краще міг упорядкувати канцелярію. Та одно його лихо: не дають йому поступатися наперед так швидко, як йому хочеться і як він заробляє. А все тому, що він колись був «штрахований».

Еге, Степан Петрович справді був «штрахований». Шістнадцять років уже минуло, як він поневолі приїхав сюди. Йому не було тоді ще й двадцятьох років,— не дали й університету скінчити. А за що? Звісно, він був такий нерозумний, що міг уганяти за тією мрією, але ж можна було його й помилувати — він ще такий молодий тоді був, та й що він зробив?.. Сім років тут жив бог зна як, аж поки, нарешті, дозволено йому взяти уряд. З того часу вже полегшало, хоч він тоді ще поривався їхати відціль додому. Але цього ще тоді не дозволено було. Ну, потім і цю заборону скасовано, та тоді вже сам він не Схотів. Не варто було, бо тут краще було зостатися: всі ті мрії розпорошилися, як од вітру полова, а уряд, «служба» зосталися,— це ж не дурничка, бо цього не швидко знайдеш по інших місцях — поткнися лиш! Та хіба не однаково, де «служити”– чи тут, чи дома, в Харкові ? Ну, але все ж, здається йому, та історія, його минуле, й досі не дає йому вільно поступатися вперед.

Усім давно вже зник у Степана Петровича з обличчя: він не любив згадувати про це, бо після цієї згадки завсіди було йому… оповивало його щось таке — чи то пересердя на себе самого, чи нудьга, сум якийсь… І чого й нащо той сум? Цього Степан Петрович зрозуміти не міг, та навіть не хотів про це й думати, бо завсігди… А, цур йому…

— Іване! Забирай!

Степан Петрович устав з-за столу і пішов до кабінету. Там любить він одпочити по обіді на м’якій канапці,— її він на те саме й купив. Так гарно: все тіло обніма тепло, впокій. Гарно куняти!

Але цього разу Степан Петрович чогось не куняв. Якийсь надзвичайний невпокій обнімав його. Відкіля це він? Це все ті прокляті згадки! Вони не дають йому спокою. А нащо вони? Він їх давно не бажає, не хоче. Він уже давно помурував мур проміждо тим, що було, і тим, що єсть. Здавалося, що мур цей досить високий. Але ж, мабуть,— ні, бо те, що було, не хоче забуватися. Все гірке не швидко забувається, а воно — правди ніде сховати — таки гірке було! Але ж мусить же воно колись забутися!