Про УКРЛІТ.ORG

Твоя зоря

C. 75

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (825 КБ)

Calibri

-A A A+

Ясна річ, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскільки ж часу в мене обмаль, невдовзі маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цією подорожжю: «їдьмо негайно!» Сказано — зроблено. Сам сів за кермо, жертвує уїкендом, і я, звичайно, зворушений цим дружнім жестом.

Твори мистецтва мають свої долі і свої, нерідко загадкові, шляхи міграції. Та чи не найбільш вражаючим у житті мистецьких шедеврів є їхня здатність знаходити шлях до людських сердець — здатність єднати…

— Пригадуєш «Дорогу в Провансі» Ван-Гога? — озивається до мене після мовчання Заболотний. — Ніколи в Провансі не доводилось бути, а творіння це чимось таке близьке. Навіть не знаю чим. Звихреністю почуттів? Отими неспокійними хлібами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлібів, на якій маячать дві постаті, — здається, йдуть кудись двоє хлопчаків… Все там затаїло в собі тривогу, сама звихреність кольорів ніби віщує якісь бурі прийдешні… Щоразу, коли дивлюсь на «Дорогу в Провансі» з тими двома невиразними постатями подорожніх, виникає одна и та ж асоціація — здогадуєшся, яка?

— Та певно ж…

Дорога на робітфак стелилася нам тоді. Точніше, спершу’на Козельськ, а звідти вже згодом на робітфак. Наша дорога тодішня теж пролягала поміж хлібами, проводжали нас і тополі знайомі, а все інше, звичайно, було не таким… Зоріло-світало над степом, коли ми вийшли з Тер-нівщини. Сонце зійшло нам уже за селом. З щемом серця полишаємо рідну Тернівщину, йдемо у світи, зовсім юні й сповнені надій. На дорозі нікого, попереду нас рухаються лише дві наші власні тіні, жердинясті, довготелесі, мов донкіхоти. Вперше покидаєм домівку, пускаємось у далеч незвідану, тож почуваємо значність моменту: тепер у нас нічого нема, тільки — дорога!

«Лежить Гася, простяглася, як устане — неба дістане…» Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмінно подобається малечі, бо ж у такі казкові шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу… І ось вона, «Гася». В’ється і в’ється поміж хлібами, то пірне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб і далі мріє поміж хлібів…

За Яворовою балкою, зійшовши на кряж, де кінчаються наші землі, зупиняємось, щоб озирнутись востаннє: прощай, Тернівщино! Прощавайте, рідні глинища та яруги, і ви, старезні верби в балках та гарячі коноплі, де можна було, заховавшись, неначе в лісі, нагомонітись з однолітками про всякі дитячі тайнощі, а іншим разом і наревітися на одлуці, якщо повелися з тобою несправедливо, якщо завдано тобі якоїсь аж надто пекучої кривди…

Тернівщанський вітряк бовваніє вежею край села, на розхресті доріг. Розгонисті крила, на які ми зважувались чіплятись, щоб спробувати висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не обвіювали тугим своїм вітром тернівщанську малечу. Біля вітряка ні душі. Та ось із затінку, з-під крил, відділяються дві постаті й, щоб нам їх видніше було, виходять на саму дорогу…

— Глянь, то ж вони! — гукає до мене Кирик. — Ялосо-ветка й ваші бабуся… От народ!

Досі ще не пішли, хоч бурякові гектари давненько їх ждуть… Кому, здавалось би, ми потрібні, а вони — не надивляться, ї наче аж сюди чути нам бабусині слова: «Молодші, може, ще вас побачать, а я, мабуть, ні». Доки й сховаємося за горою, вони з місця пе зійдуть. Бо й справді ж — розлука не на день… У скрині в бабусі вже все наготоване для дороги, не схожої з нашою, для мандрівки останньої чи, як ото мовиться, вічної: одежа чистенька, хустка, білі панчохи, ні разу не вдівані, а в прискринку, зав’язаний у вузлику, ще й срібний карбованець на свічки… Самі бабуся про все подбали. По землі, як і ми, ходять більше босі, до сивих приморозків без взувачки — по стернях та по грудках, а там, де будуть, хочуть походити в білих м’якеньких панчохах. Перед тим, що їх жде, бабуся не почувають страху. Зовсім спокійні вони перед отими просторами вічності. Може, ще й тому, що не мають сумніву: будуть на небесах. Звідки така певність? А самі подумайте: «Весь вік трудилась, із сусідами не лаялась, нікому й «брешеш» не сказала…» Хіба не аргумент? От нам із Кириком щодо цього буде складніше: в Козельську, куди ми йдемо, ніхто небес нам не обіцяв, як ще воно там буде, невідомо, а втім, чого ж боятися невідомості, хіба неодмінно в ній мас таїтися щось недобре? А, була не була…

Розвивайся ж, ой та сухий дубе,
Завтра мороз буде!
Ой збирайся, молодий козаче,
Завтра, завтра похід буде!

Це бабусина пісня. Не раз вони співали нам її упівголоса, сидячи взимку за прядкою або біля кужеля. І дивна річ: пісня ця, саме відлуння її й зараз знімає із нас страх та непевність, додає відваги. Похід так похід!

— Прощавайте! — махаємо з Кириком картузами в бік Тернівщини до тих двох віддалених постатей, що вже стоять, як у прозорій воді, тонуть у сонці.

— Ну, тепер — гайда! Поки не так жарко. — І ми рушаємо далі.

Хоч як щемить на душі, та все ж намагаємось пе показувати цього один перед одним. Тернівщини вже не видно, тільки ніби пісня уявна ледь бринить звідтіля про те, як дрібні дощі змиють тобі голівоньку, а розчешуть густі терни… А висушать буйні вітри!.. Хто знає, чим нас зустріне Козельськ. Були ми з Кириком там лише двічі: перший раз, коли викликали кількох тернівщанських хлопчаків та Катрю Копайгору на піонерський зліт, а ще іншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубі виступали й наші тернівщанські артисти, що, озброєні пугачами, завзято відстрілювались від махновців…

 
 
вгору