Про УКРЛІТ.ORG

Твоя зоря

C. 127

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (825 КБ)

Calibri

-A A A+

— Як до неї прикипіло це «Соня-сан». — Отак із жарту й пішло… «Місіс Заболотна» — це ніби холодніше… Найбільше ж нам подобається, коли Кирило Петрович називає її Софійкою… Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жінка! Недарма вся дипломатська дітвора так лине до неї, малеча найкраще відчуває — хто є хто. Про Соню-сан при дітях слово накриво не смійте сказати, бо якесь і найменше так одразу і дасть одкоша. Ми з Сонею досі без сміху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самі, без чоловіків, ще й Ліда з нами, а сусідом у нас жевжик з торгпредівських наших поліглотів — всю дорогу він тоді докучав нам своїми плоскими дотепами і навіть спробував лицятись! Помітивши, що обидві ми не досить вільно володіємо французькою, кавалір той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись своїм, як він, видно, вважав, ідеальним прононсом, особливо в’язне саме чомусь до Заболотної: «Так що: Антон — теля — пасе, Мар’яна льон — тре?» — аж поки Ліда, що сиділа поруч із Сонею, так відрізала йому по-англійському, з такою шексшрівською соковитістю, що сусіди по салону сміялись потім до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, більше не демонстрував свій ідіотський прононс…

Коли ми порівнялись із Заболотними, які йшли з Лі-дою по естакаді, супутниця моя миттю змінилася, сліз як не було, на устах заграла усмішка, сонячна, просто чарівна!

— Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? — грайливо подала вона голос на естакаду. — Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода: професор і доктор в одній особі, еколог міжнародного рангу! Екологія — це ж сьогодні наймодніша з наук!

— Сподіваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? — усміхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазі мою мовчкуватість.

— В кожному разі, не нудьгували без вас. Вірно я кажу? — І вона а підкресленою увагою обернулася до мене. — Дударевич мій з нагоди вашого приїзду спеціально читав в англійському журналі вашу статтю про синьо-зелені водорості, він і мене просвітив… Це ж так важливо, чим ви займаєтесь! Невже ті синьо-зелені справді здатні рости з такою фантастичною швидкістю? Виходить, дай їм волю, то вони заб’ють собою всі земні ріки й моря? Навіть весь оцей океан здатні перетворити в драглисте, смердюче гнитво!

— Не лякайте дитини, — сказала Заболотна, коли ми теж піднялись на естакаду. — А наука ж навіщо? Скільки розумних людей сушать над цим голови… От і наш друг не один рік веде боротьбу з тими синьоними…

— Хоча боротьба йде, здається, з перемінним успіхом, — підкинув шпильку Заболотний.

— Можете собі жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надія, — сказала Тамара роздумливо. — А то що ж робиться… Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнітиме, всіх чайок передушить… Ось ви прибули на цей ваш конгрес, — знов запалюючись, вона обернулась до мене, — з усього світу зібрались світлі уми на захист природного середовища, радитесь, дошукуєтесь, як лихо відвернути, а скажіть нам по правді: шанси є? Не пізно ще запобігти біді? Чи цього ви й самі не знаєте?

— Знав, але не скаже, — в своєму тоні докинув Заболотний.

Ліді, видно, хотілось чогось цікавішого, і вона, повиснувши в матері на руці, зазирнула їй у вічі:

— Мамо, ти підеш з нами до дельфінів? Ми ось йдемо, — кивнула дівчинка в бік Заболотних.

— О, вже змовилися, — вдавано образилась мати. — Звичайно ж, ідемо всі.

Невдовзі ми опинилися в дельфінаріумі, де нас розшукав і Дударевич, озброєний тепер замість комп’ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кілька знімків для слайдів на теми: Ліда з мамою, Ліда з дельфіном, Ліда всміхається дельфінові, а дельфін усміхається їй.

Потім Заболотний завів нас до павільйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий німець — добродушний товстун родом із Гамбурга, котрий і пригостив усіх нас білопінними шипучими коктейлями зі свіжого кокосового молока.

Щоб упевнити наше товариство, що маємо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам і розколювати горіхи, робив це він безпомильно, влучними ударами спеціальної сокирки.

Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловіка замовити для дорослих ще й коктейлі з шампанським, і розмова після цього помітно набула жвавості. Дударевич став перелічувати, які способи приготування коктейлів існують на світі, — їх виявилась безліч, навіть Тамара була приємно здивована його знаннями в дій галузі.

— Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити — сказав згодом Заболотний, і коли він вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась ділова зустріч.

Тамара, перехопивши сповнений турботливості погляд, яким Заболотна провела чоловіка, несподівано запитала приятельку:

— Соню, за що він вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? — І, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно і досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволі й ми вдались до розглядин. Бліде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромної сільської вчительки, над високим чолом акуратна зачіска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цій жінці звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навіть особою безбарвною, якби не оті очі, що просто купами світла стають, так і повняться сяйвом, якщо після розлуки загледять спрямований навстріч веселий погляд свого Заболотного. — Не робіть секрету, Соню, признайтесь: чим? — доскіпувалась Тамара. — Щоб так ось — раз і назавжди? Чому після стількох літ він ще й досі без пам’яті від вас?

 
 
вгору