І все ж… Добре, коли не вмре, а якщо?.. Здається, він не дише! Свист вітру чути за склом, а дихання не вловлюється… Та ні, таки дише, ще там є скількись життя в його могутніх грудях.

Валерій сидить спиною до Тамари, застиг поруч із Заболотним випростаний, очужілий, як німий докір їм обом. Іноді, бувши в доброму гуморі, він мав звичку підсміюватись над собою, запевняв, що володіє «мистецтвом осклянілих очей», і Тамара справді мала нагоду спостерігати, як її Дударевич під час розмови з особою вельми впливовою, де важливо було не виявити раніше за інших своєї позиції, не розкрити завчасу свого ставлення, сидів просто-таки з ніби скляно замерзлою в очах бурштиновою речовиною: дивиться людина, дивиться відкрито, а що думає, ніякий маг, ніякий ясновидець не розгадає! Такий, мабуть, і зараз у нього погляд, і навіть у широких, круто піднятих плечах відклалась ніби зневага, принаймні усвідомлення своєї внутрішньої зверхності й правоти. Ну, а раптом виявиться, що він має рацію? Спершу його поведінка щиро обурила Тамару, здавалось, його незламний егоїзм і черствість, виявлені щойно так одвер-то, ніколи не знайдуть прощення в ній, а зараз, коли почуття гострого потрясіння трохи вляглося й можна було зважувати тверезо те, що сталось, Тамара могла зрозуміти й Валерія з його невідпорною логікою, розсудливістю, вмінням оцінювати будь-яку подію всебічно, в усіх її можливих наслідках. Знала, це був один з його важливих життєвих принципів: не піддавайся спалахам пристрастей, бурям емоцій, хоч які там вони будуть красиві в дану хвилину, бери кожне явище не тільки таким, яким воно зараз є, а й таким, яким буде, яким постане в перспективі, — адже вона повинна бути для тебе понад усе!.. Можна по-різному ставитись до життєвих правил, що їх Валерій сам для себе виформулював, проте в послідовності суджень йому не відмовиш, навіть і цього разу. Тамара відчула в собі щось схоже на співчуття. Ось він сидить перенервований, розбухлий від досади, до краю обурений тим, що вони йому нав’язали. Стільки ждати відпустки, щоб тепер з дурного розуму встряти іі цю халепу! Комусь доведеться пояснювати, будете перед кимось шукати виправдань, може, і вся відпустка лясне, страчена на ходіння по слідчих та прокурорах!

Тепер, коли їх обвіває, охолоджує вітерець тверезості, певне, й Заболотний сприймає поведінку свого колеги Ц інакше, не так, мабуть, непохитно почував перед ним (свою правоту, безкомпромісну владність своєї рішучості. У вчинку Заболотного Тамарі далеко не все було ясно, їй і зараз ще важко збагнути, чому він не вагався, чому від першої миті Заболотний уже знав, як йому повестись перед лицем нещастя, і робив усе так упевнено, наче його спрямовувала якась непохибна магічна сила. Які в таких випадках діють мотиви? Ну, хай би рятував родича чи приятеля, а то ж перед ним був ніхто, один з чотирьох мільярдів живущих, просто невідомий співбрат по планеті!.. Можливо, значення для Заболотного мав той факт, що розпластаний у пилюці виявився саме степовик-механізатор, чимось схожий на того, що вдень зустріли, чи, може, якось нагадав він Заболотному його рідного брата з Тернівщинп, бригадира механізаторів? З людьми такого типу Заболотний почував внутрішню контакт-ність, з ними він сходиться з півслова, всі ці степовики йому як рідня, кожен із них для нього — як брат. Хоч скільки доріг за ним, хоч знав джунглі тропіків і тонув у смогах та неонах найдальших столиць, однак відчувається, що своїм глибинним, найзаповітнішим він закоріне-ний тут, у цих хлібодарних степах, як і цей його невідомий побратим, котрий все ще ніяк не опритомніє.

Скільки їхали, стільки й мучилась Тамара сумнівами й непевністю, борсалась серед тривожних вагань, хоча соромно було самій собі признатись, що вона піддає зараз сумніву те, на що пішла за першим покликом душі, пішла так безоглядно.

— Хлоп’яцтво… Піжонство… Фальшива гра в гуманізм, — доймав їх час від часу Дударевич. — Та хто він для вас? Він для вас нуль, як і для мене, одна абстракція, а таку заварили кашу!.. Самі, сподіваюсь, зараз бачите власну дурість, а все ж…

— А все ж у кювет його не викинем, — відгукнувся Заболотний і погнав ще швидше.

— Лицеміри! Ханжі! — аж зубами скреготнув Дударевич. — Оця ваша гра в чуйність, кому вона тут потрібна? Йому? Та він уже слухає спів ангелів!

— Перестань1 — прикрикиула на чоловіка Тамара, і вія вдрану вмовк.

Птаи потеринив хрипем чи стяговом засвідчував, що він живий, хота я неяритетшний, Тамару відразу щe бадьярякаоти, патхна ії ячриво акниеть миттю дмінд жадась и блиском надії: ютите, теки вія не відведе, вирине з дітьми безпам’ятства, зитарветься в щей нічжий світ, щоб постадчям перед ким треба, за себе й аних? Маяве, якраз ваги вчинок, котряя Дударевічу вдаються безготузним, і ці небезиечні обгани, невязавена швидкість, розвянута Забвбужчим, привсое задшиі порятунок, вбереже дітям батька, чоловіка друясині? Адже вихопили їй ижлюки людину, яка комусь дервіш, яку десь і нора, за цій пізній норі, мабуть, виглядають, дагікутоть… Тож геть сумніви, перевір себе на істинво людське, підимивсь над свбято, над усім суєтнім і минущим, хай тастуитогой воно перед першім норухом диги бо ж чи місце суєтному там, де ладиа витягеться на вирида ивжі, на тій, де сходяться віч-ва-віч смірть і местіт? Може, це янраз та ніч, де вас усих — і нe тагегась, а людськото долeю — буде перети’реяю: хто с хто?