— Людська солідарність — це взагалі найбільша цінність, яку ми винесли з війни, — в задумі сказав Заболотний і, одвернувшись, до ринув поглядом у степи.

Траса — через дитинство! Через тихі, майже нездвиж-ні світанкові літа — цей лет, свист, скажений кілометраж…

Не раз і йому зі своїми однополчанами доводилось у цім степовім небі літати, і досі бачить він, як проводжають їх у політ, зовні мювби й безтурботних, друзі-механіки, зброярі, мотористи та ще дівчата з їдальні льотного складу… «Не запізнюйтеся ж, хлопці, на вечерю!» З удаваною веселістю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дівчата,— дроводжаючи вас, здається, й сумніву не мали, що замовлять від лиха вас своїм словом, відводять найстрашніше, — безперечно, вени вірили в мадгічму силу своїх побажань… Одначе часто виходило таж, що й магія напутиіх слів ио спрацює і до вечері — серед похмурих, лютих та зморених — когось таки не буде, чиясь ложка так і лежатиме ие торкана, і тільки важкі думки про того, котрий не одвернувся, ще довго єднатимуть вас, живих, уцілілих. Оті иочі-максимум (ночі з максимальним числом бойових вильотів)… Заболотного й досі часом подив бере, що віл є, просто є, існує і знову мчить ось тут степами, випадково вцілівши після всього, що було… Вернешся з польоту, метал весь у пробоїнах, а ти живий… Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену підозру було кинуто на того славного хлопця, і коли він з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злістю: «До ворога перелетів, де інакше.» А що тільки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тільки він єдиний міг посвідчити, де сталось і як, то і йому було кинуто: «А чим доведеш?» Обурений недовірою, він тоді сам собі клятву дав: «Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!» .Після війни він побував у цих степах і при допомозі ладей таки розшукав те, що мав віднайти, і з’явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощаній піраміді. Чіесае ім’я друга очистилось від надагену та обмови, і хоч другові твоему вже однаково, мертві з могиди не тиодячися, а втім… Скільки разів доводилосъ отбиватись кризь воїни, засийни, щоб вийти ціди, переязвати напругу втих вирішальних секунд, що лишаються до початку атаки. Ніч крізь ніч на висотах, де та w6a, иі аірок, лиш жиждавали прожектор і та зенітам…

— Чому, Забомими, ви віхоло не рассказуваєте про своє льогтащьве життя? Ви ж із гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид час. евакуації дивитись бузи страдно на ворожі диталя, а ди ж їх збивав?

— Вій їх лущив, як горіхи, — зауважив тоном іронічним Дударевич. —Хіба по ньому не видно: натурою він камикадзе, дівдизіа-торпеда.

Тамарі його жарт не сподобався, видався безтактним.

— Ще тобі на цю тему іронізувати. Скажи спасибі, що иедолітиом був, коли інші й для тебе здобували Перемогу… Той, кому з пелюшок було забезпечене тепле амба-сздне існування, краще помовчав би в таких випадках… Вундеркіндом ріс, під крилом у папи-мами, а чиясь юність тим часом на фронтах згорала.

— Кожному своє, — кинув від керма Дударевич. — Не всім жо ставати героями.

— А я й не герой, — нахмурився Заболотний.

— Я вже помітила, — звернулась Тамара знов до Заболотного, — що фронтоні люди чомусь неохоче розповідають про свої подвиги. Ухиляєтесь ви також і від ризииві;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу іні на неї витримали. А я ж знаю! Мені з достовірнше джерел відомо, з якою гідністю відстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чіі, як мій Дударевіч! сказав би, окремих чорнильних душ, які ще подекуди мають місце. Знаєм, який натиск був на вас: «бери дужину з мовою», «я доброю анкетою», «навіщо тобі окунаційна, вона буде тільки гальмом для просування по службі»… Мій Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору. Хіба ні? — зиркнула вона на чоловіка.

— Но вже в минулому, — відповіл Дударевич. — Соня-сан переконала нас, що вона гідна свого Заболотного. почуття зрозуміле, а ось чому ви, посторонні жінки, всі від нього в такому захваті, цього я ніяк не збагну.

— А це ж ясніше ясного, — вигукнула Тамара. — Мужчина, який у найскладнішій ситуації міг так постояти за свою любов, хіба не вартий захвату? Заболотний справді повівся, як лицар неба, пробачте за комплімент… А як би мій Дударевич учинив, коли б довелось вибирати між мною і його постійною коханкою на ім’я Кар’єра, це ще питання.

— Не мели дурниць, — розсердився Дударевич.

— Ба, лютиться, бо правду кажу, — усміхнулась Тамара. — А вам, Заболотний, може, цікаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зіграв колись на моїй дівочій довірливості. Ось я бачу себе зовсім юною в училищі. Захоплюється мистецтвом дівчисько це, хай екстравагантне, але ж таки здібне, сам професор казав: подає надії… Пригадуєш, Дударевичу, які я статуетки рубала з граніту?

— Ще б пак, надіне танкістський шолом, щоб не глухнути, і, як дятел, з самого ранку довбе й довбе… Тільки все чомусь трійки хапала…