О третій ночі ратушу з її давнім середньовічним годинником на вежі освітили голубі снопи прожекторів: з залізним гуркотом наближались амфібії. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потім, після повені, бо йтиме то мова і про плаваючі танки, і про спеціальні бронетранспортери різних типів, але в народі зостанеться про них слава поетична, однослівна: «Амфібії!»

Гуркотом моторів, скреготом гусениць виповнився майдан. Під світлом фар блідими були люди в дощовиках. Один з найпотужніших прожекторів наказано було спрямувати вгору, щоб він, небосяжний, сповістив усім тим, що на марші: ми тут! І тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми є, ми прибули!

Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвітлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, і всім стало видно на мить: табунець голубів — зовсім сріберних, сяючих! — вихрився в бездонно-темному небі. Хтось пожартував похмуро:

— Голуби над потопом… Майже за Ноєм.

Амфібіям пе довелось довго затримуватись на майдані. Екіпажі машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кілька місцевих в ролі помічників та провожатих, виділених на підмогу солдатам, — і одразу вирушали за призначенням.

На одній із амфібій ошшнвсь і Колосовський. Забираючись в люк, мимовіль усміхнувся про себе: вдруге в житті стає волонтером… Разом з ним видряпався на борт жвавий міліціонер з мегафоном в руці та заврайфінвідділу, — цей видобувсь на амфібію не без допомоги солдатів, бо товарнім був такої комплекції, що ледве протовпився в люк. Місцеві, на правах господарів, мали вказати військовим дорогу па Підгайці — долішнє село, одне з тих, ’що найбільш потерпали.

— Для центровки вам треба сідати посередині, товаришу Путря, — порадив міліціонер, звертаючись ди діаврайфінвідділу. — Щоб не накренило наш ковчег!

Той, не відповівши, мовчки влаштувався збоку біля водія. Офіцерові — командирові екіпажу — міліціонер відрекомендувався.

— Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дійсне прізвище таке… Ну, вперед, лейтенант! Дави стихію!

Амфібія рвонула по шосе, залитому водою майже всуціль. Лукавець зацікавлено визирав із відкритого люка:

— Морок безвісті… Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: «Зніміть з мене радіоточку, громадянине начальник, бо я від’їжджаю… невідомо куди!»

Ще на майдані біля ратуші Колосовський звернув увагу на цього веселого міліціонера, який, розповідаючи щось, розмашисте жестикулював під юпітерами амфібійних фар: смаглістю виразистого обличчя та булькатими очима він був схожий на знаменитого актора з італійських фільмів. «Та й сам він з природи хіба ж не актор?» — весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних інтонаціях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документів, виканючував у начальника міліції якусь довідку: «Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!» Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, і Колосовський, відзначаючу, гру інтонацій, посміхнувся в думці: «Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедійну роль..»

Лукавець тим часом, пересівши, уже вільно й невимушене налагоджував контакти з солдатами:

— Який рік служби?

— Перший.

— Звідки?

— Якут.

— Не був там, у мене своїх тут алмазів доста… А ти?

— Узбек.

— Салям-салям… А механік-водій?

— З Полтави… А цей ось із Костроми.

— Інтернаціональний ковчег маємо!.. Спеціально вас підбирали, чи що?

— Життя підбирало.

— А товариш якут плавати вміє?

— В нас пояси, — була стримана відповідь.

— А ми з вами, товаришу Путря? Без поясів, без жилетів, — аж ніби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфінвідділу. — На книжці скільки трудових маєте? Жінці залишили заповіт?

Мовчав товариш Путря, тільки сопів, вважаючи, певне, що не до речі ці жарти.

В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поінформований: знав, звідки прийшов циклон, кого зачепив, які держави з ним мають клопіт. Згідно прогнозів, прибулець з Атлантики має ось-ось «видохнутись», розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, які й не таке зупиняли… Згідно тих же Лукавцевих даних, сусідня держава майже всуціль залита водою — міжнародні експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захід, працює без перебоїв і людських жертв у їхнім районі, па щастя, поки що не зареєстровано…

«А як там мої?» — раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кіпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокійливий: школа на підгір’ї, на так званій Підгурщині, вода туди не повинна б дістати… Ось тільки дитячі табори понад річкою та коні в лугах… Дещо з реквізиту, мабуть, попливе: оті підсаджені очерети та верби, декоровані трав’яними штучними косами… ну, та біс їх бери!.. Коней з лугів якби встигли вихопити… Ніяк не міг пробитись до кіногрупи своїм газиком: добрався до мосту, але міст уже був перетоплений… Одначе амфібії під ранок будуть і там. Думка про це якось врівноважувала.