— Колосовський?
Бачиш розплилу прісну усмішку, обличчя квітучий овал. Голова напівоблисіла, але з старанно зачесаними волосинками набік. Наче кожна на обліку.
— Невже не впізнаєш? Верещаку пригадуєш? Холодом неприязні війнуло враз, давнім запахом карболки… Погладшав, осанка з’явилась…
— Сідай. Кави хочеш?
— Мерсі, вже поснідав, заморив черв’яка… А я тебе одразу впізнав. Вже хвилин десять за тобою стежу з кутка. Сніжком часу тебе трохи притрусило, а так ніби не дуже й змінивсь.
«А ось ти таки добре змінився… Обличчя налилось самоповагою, навіть відсвіжилось, тільки очі зостались такі ж вирлуваті… Вигляд охайний, респектний, вигляд людини, цілком вдоволеної своїм існуванням…»
— Став за цей час, мабуть, професором ветеринарії?
— Ні. Але з кіньми не порвав: на іподромі прилаштувавсь… А тут у відрядженні. Про тебе мені відомо. Уважно слідкую за твоїми успіхами на ниві кіно.
— Не які то вже й успіхи…
— Не прибіднюйся, хоч скромність, звичайно, прикрашає… Пресу читаю, і в фільмиках пе раз бачив твоє прізвище. Але дозволь тебе й покритикувати. Ну, обеліски ти любиш знімати, це я розумію: пам’ять серця… А Овідій отой, навіщо він тобі здався? Нашого матер’ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких історій — бери, греби… А то допотопні цитатки якісь, слівця про античну Колиму… Та хто тих римлян зараз читає? Для декорацій у кабінеті на полицях, і все. Сучасних і то мало хто вгризе, та ще поетів. Вік прози, брате, вік телевізорів! Буднів кипучих, активних, таких, що дух перехоплює!.. А ти із своїм Овідієм…
— Я Овідія, власне, ще й не знімав. Лише мрію колинебудь повернутись до нього. Фільм був про фортецю, про вежу Овідіеву…
— Це ще гірше. Хоча я й член Товариства по захисту, але… ну не буду, не буду! Не дивись тільки так, не хмур лоба… Краще заглянув би із своїми камерами до нас на іподром: ось скоро будуть великі біга… З усіх кінних заводів з’їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в національних костюмах відкриватимуть парад… їдуть настильною риссю дівчата в шапках кудлатих на ахалтекіпцях, на карабаїрах-чистокровках!.. Отам буде що хапати на плівку! Заглянеш?
— Я зайнятий зараз.
— Знову якісь пам’ятки історичні?
— Художній знімаю. Про хлопців наших. Про Байдашного та його сестру…
— Ще, може, й мене десь там втулиш? — Верещака вдоволено засміявсь. — Тільки дивись по применши мою роль в усіх тих подіях… Та й свою теж. Бо як по правді, то тобі ж там належала перша скрипка, фактично ти був комісаром. Нема чого Байдашному всі заслуги приписувати. Скоріше не ти був при ньому, а він при тобі, хоча формально і вважався він командиром…
— Облиш. І не віпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки він, Байдашиий, — для чого ж випадуєш?
— До речі, де зараз той ваш Байдашний?
— На далекій заставі. Був командиром і зараз командир.
— Пофортунило. Тільки ще раз скажу, що твоя скромність тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили поліцію роззброювати? Скільки ми їх брали тоді щоночі біля большака, коли вони з возами барахла повалили на захід… Байдашного я в ті ночі й не бачив. Або тих факельників, що заскочили хати підпалювати, — це ж ви їх з Костромським та з Решотігяком перестріляли в Ковалях? І скажу, що даремно ви тоді не пішли в район добувати документи за партизанство…
Колосовський добро пам’ятав той день, перший розвихрений донь після визволення. Верещака бігав, метушився, за поли хлопців хапав: «Треба в район мотнутись. Там влада вже »;, партизанські довідки видадуть… Гайда но гарячому, бо потім забудеться, свідків не знайдеш!» Щось принизливо було в тій його метушні, в закликах — якомога швидше запасатися охоронними грамотами. «Не підем, — затялись хлопці. — Якого чорта десь там пороги оббивати»). — «Так діяли: ж! За таке всім партизанські документи належать!» — «Не ради документів робилось, — відповів тоді Решетняк. — Совість чиста, хіба мені цього не досить?»
Того ж дня й пішли, разом усі, тільки пе в район, а в запасний полк.
— А я таки оформив, — розповідав Верещака. — Розумію вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разів убити встигнуть, нащо ті документи… А воно, бач, зостався живий, і тепер згодились би для біографії… Я не з тих, що свої заслуги по дорозі розкидають: вони в мене всіма печатками підтверджені.
— Ти ще довго там залишався?
— Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщій на фронт за орденами, а Верещаці ще все там довелося розплутувати.
Коли йшли вночі з запасного полку маршем до Дніпра, Решетняк, правда, таки відлучивсь, але не в район, а додому, до Катрі. Встиг, збігав, і тієї ж ночі перед світом догнав свою маршову роту. Мовчазний був, присмучений. «Сина побачив, дав заповіт, і хай росте…»
— Знаю, як вам сутужно тоді довелось, — говорив тоном співчуття Верещака. — Скільки «чорної піхоти» тоді на правому березі накрилось… Цс ж там і Решетняк поліг?
Там. Не уявити цьому Верещаці, як ішли у наступ там хлопці. Одну з ночей так і назвав би: Ніч Свисту.’Підняті свистом в атаку, штурмом пішли на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш… За все, за все розплачувались боєм і кров’ю… Ніколи не уявити тобі, Верещако, тих подвигів нічних і денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненависті і помсти…