Скільки чула що змалку родинних переказів про поневіряння людей свого краю, ігро шифкарти оті, про агентів обманників, що правили кудись у скотячих невольничих кораблях твоїх тіток та дядьків, «людей у кожухах»… Покотом у трюмах задушних, на трухлій соломі… Хвороби, згасання дітей, що їх потім акули розтерзують за бортом серед хвиль океану… Дядько Яцько, що, з горя напившись, у вивернутім кожусі буйнує на палубі, поривається до штурвального: «Дай колесо! Я поведу! В мене чіфкарта! Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри ваші…» Потім манітоби та саскачевани, біржі праці, батракування та непривіття прерій, де чоловік і жінка, нещасні гомстедівці, впрягшись у борону, волочать свої акри, щоб посіяти на них зернятка пшениці з домашніх вузликів… А коли народжується дитина, то й там їй, у преріях, кажуть: «В тебе далеко є рідний край. З садками вишневими, з солов’ями, з хатинками білими…» Доля народу — хіба ж не відбилась вона в тобі самій, у новій твоїй судьбі? І хіба ж те все, що було, не допомагало тобі сьогодні відтворювати перед об’єктивом гіркоту і смуток неволі? З усіх тих джерел ти пила, вся трагічна поезія народу тебе напувала, і це теж тобі дало силу сьогодні розкритись у творчості…

Тільки заплющила очі — бачила сонцем залитий луг, луг квітчастий, повен життя, в багатющій гамі кольорів — білих, васильково-сині.х, бузкових, лілових, що з дивним художнім смаком переткались, переплелись на тлі соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), і дзвіночки, і навіть кінський квасець, піднявшись над повінню трав стрункістю своїх стебел-суцвіть з їх ніби припаленою, теракотовою смагою, — ніщо не порушувало гармонію барв. «Творчість—це любов, найперше любов!—думала вона пристрасно. — Головне — треба бути здатним любити! І відтоді, як я це відчула, як я полюбила, — я стада артисткою! Мені тепер під силу творити справжнє, може, навіть довговічне!.. Але яка ти сьогодні! Як багато на себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного…»

Над лугом сонце, синій метелик по небу, як лайнер, а в квітчастих травах, заплутавшись у них, немов у горосі, двійко дошкільнят з числа Ярославиних друзів — Півтрик і Наталя з сусіднього табору. Він злякався якогось там жучка чи оси, ще трохи — й запхиче, а дівченя соромить його:

«Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лізь попід дротом, припадай до землі, а там всюди оси, гусінь… Що тоді скажеш: лячно?»

Засміялася в напівсні Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця, велика рожева квітка з золотими обрійками. Де вона бачила таку? В пелюстковій чаші, вся в пилку трудиться бджілка. Всюди радість розлита, нектарний дух творення, дух життя… «Перед сіюм щоразу віікліікатиму в уяві цей сонячний луг квітчастий і двійко маленьких людей, що заплутались по плечі у квітах…»

І сама вже брела в ту сонячну повінь лугів, тонула у квітах, у щебеті жайворонковім, в гудінні бджолят, і хтось, схожий на вітер-легіт, пестив її, обіймав, обціловував, і навіть уві сні почувала, як все тіло тане їй, ніби спіг під сонцем, тане вся, стає безтілесна… «З яких ти гір? Хто ти є? І яке твоє ім’я насправді?»

Х

Латунний місяць летить поміж хмарами в небі, газик брезентовий летить по землі. Бруковицею поміж вербами коренястими, що їм тисяча літ. В газику Ярослава, бліда, розполохана зі сну, поруч неї Ягуар Ягуарович, він сам викликавсь супроводити її. На пошту женуть. Тільки була поринула у сон в тім щасливім екстазі після знімань, як її розбудили. Бронек-дев’ятикласник, син директора школи, стояв з папірцем у руці, нереальний, як прибулець зі сну:

— Вам телеграма.

—Від батьків. Терміново викликали на переговори. І не з дому, з обласного міста чомусь. Що там сталось? Раптові такі телеграми найчастіше віщують недобре. Що там статись могло?

Пролітає ніч тінями верб, мерехтінням води, вогнями поїздів далеких. Не спить планета, газ горить над комбінатом, світяться цехи. Поезія неба, що вабила її з дитинства, зараз насторожувала своєю опівнічною величчю. Майже з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо погуркує грім. Чи, може, реактивний десь там, за хмарами, долає звуковий бар’єр? Ні, таки грім: блискавка змигнула в небеснім просторі — сторчова, прострумилась по далекому обрію до землі.

— Підморгує небо, не подобається це мені, — каже Ягуар Ягуарович. — Боюсь, якби не вибило воно нас із графіка… Вчора цілий день напруженої роботи, колектив людей працює до рясного поту, і маємо плівки всього на півтори хвилини екранного часу.

Ягуар Ягуарович і зараз почуває на собі тягар відповідальності. Ніколи б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться, душу вкладає, і це дає йому відчуття своєї необхідності в групі. Не відпустив би Ярославу в нічну поїздку саму, після вчорашніх знімань почуває ще гострішу потребу берегти тендітний цей скарб, їхньої групи крихкий самоцвіт. Справді, чого її викликають? Може, змушена буде кинути все, і тоді — стоп, робота! — до дідька полетять усі твої графіки. Такою артисткою варто дорожити, її мусиш оберігати, плекати, пантрувати, навіть прислужитися їй не гріх. І хай вибір залежав не від нього, але він певен, що й па його думку було зважено також. А з якою принциповістю відтрутив він ту нахабну претендентку на— її роль! Агнеса в своїх домаганнях не зупинялась ні перед чим, пустила в хід які тільки могла зв’язки… Ягуар Ягуарович тут не визнає ніяких компромісів. Мистецтво — понад усе! Бачив Агнесу, коли вона дебютувала в іншій кіногрупі під протекцією свого чоловіка. Яка вона жалюгідна ставала в оточенні кінокамер! Око об’єктива, здавалось, паралізувало її. Перед тим вузли в’язала із свого законного, командувала ним, як хотіла, а на знімальнім майданчику було її не впізнати, ролі їхні рішуче мінялись: тут уже чоловік над нею владика, принижує, останніми словами взиває публічно, а вона тільки щулиться і сміється якось нерозумно. Не по-своєму. Боязким, ненатуральним сміхом. Брутальнощі його зносить покірно, вони її мовби зовсім не ображають. Отака вона, магія мистецтва: не маючи таланту, жінка тут згодна стати рабинею, аби лише потрапити на екран! Мабуть, тільки талант дає відвагу, впевненість у собі. Всі сумніви, здається, покидають Ярославу, як тільки вона вступає на майданчик. Тут її не побачать розгубленою. Вміти так, як вона, відсторонитися від усього, не чути ревіння ліхтвагенів, ’зосередитись, прислухаючись тільки до свого внутрішнього голосу… Чимраз інша з’являється перед актрисою хлопушка з номером кадра… Ярославу це не обходить, вона живе у своєму. Це ніжне створіння, все зіткане з дівочої ласки й доброти, воно справді володіє силою перевтілення, вже нема сучасних манер, образ набуває настрою, наповнюється пристрастю, сценарний натяк підхоплено, він уже топко, розмаїте й сміливо розвивається в її щедрих імпровізаціях…