— Шаміля я, скажімо, радив би дати стилізовано, під нашого найзагадковішого. з лицарів — Мамая. Ось він сидить серед степу в своїй класичній позі, зафіксованій на всіх отих потемнілих парсунах. Бандура в руках… Поряд кінь, повід накинуто на ввіткнутий в землю спис… Ні, не спис, а рожен — рожен, високий до неба!.. І так на весь екран… Випуклі очі, що поглядом віщуна-характерника вдираються тобі просто в нутро підсвідомості. І та містика підпису, старовинною в’яззю: «Ось ти дивишся на мене, а не знаєш, хто я і звідкия родо м…»

Мамаї — це Сергієве хоббі. Но всіх базарах та комісійних вишукує ті старі потріскані парсуни. Вважає їх найбільшим дивом давнього народного малярства. Міг би бути фахівцем-реставратором, якби зрадила йому кінокамера. Годинами ладен вистоювати в музеї, на самоті слухати того загадкового співрозмовника, що, владно розсівшись серед степу, мовби лукаво підморгує тобі, насміхається, або скаржиться, або запитує з своєю чаклунською таємничістю:

«Ось ти дивишся на мене, Сергію, а не знаєш, хто я і звідки…»

— Ні, краще Шаміля залишимо, яким він був насправді… У гімнастьорці ношеній-переношеній, що її Пріся латала… В постолах-шкуряках Решетняйової роботи. Якщо Шаміля й варто зобразити лицарем, то тільки сучасним… Він же катюшник, який тут спис?..

— Творчу дискусію про це ми ще продовжимо, а зараз — в дорогу. Сьогодні в нас культпохід.

Крем’яниста мокра стежка, в’ючись, веде нас у гори. Йдемо в обсерваторію. З давніх, з т и х літ знайомий там у мене астроном, з яким і Сергій хоче познайомитись.

Серед каміння біблійного, серед горіхових могутніх дерев та окультурених кущів глоду (і тут глід!) височать сріблясті півкулі обсерваторних бань-верхів.

— Аж куди забрався маврітанський стиль, — зауважує мій колега.—В цих оііуклостях. таки щось є. Вражають… Немов неземні дивовижні храми якісь…

Оце тут вона, дозорна вишка планети. Звідси людина намагається проникнути в глибини світобудови, звідціль чутливі антени ловлять таємничу, нерозшифровану мову пульсарів. У лобатих півкулях цих храмів зароджуються гіпотези. Деколи — зовсім не часто — з’являються відкриття… Об’єктом досліджень тут — ті самі зоряні безвісті, лише клаптик яких вам видно було в неволі крізь душник печери-цегельні. Паленою сажею досі вона тобі смердить. Вранці вискакували з печери схожі на сажотрусів, чорні, як сатана, страхітні подоби людей… Але й звідти ночами ви прагнули зірок, вели мову до неба, до світу, в якому ще стільки нерозгадапостей…

Сергій уважним операторським оком розглядає куполи обсерваторії. Тихо, ніде нікого, тільки оці сріблясті сторожкі півкулі.

— Дивний світ! Світ загадковостей… Тут би знімати натуру чогось фантастичного, якоїсь інопланетної цивілізації…

Обсерваторний люд, певне, ще спить: ніякого руху. Люди нічних вахт, вдень вони мають право на відпочинок. Нікому не дозволено їх турбувати. Та все ж, поблукавши трохи, на одній із алей зустріли якраз його, сивого астронома. Чолов’яга кремезної статури і, незважаючи на вік, підтягнутий, свіжолиций. Очі з живим блиском, дивно юні. Поздоровкавшись без церемоній, окинув прицінливим оком Сергієву дещо розвалькувату постать, що, занедбана господарем, вже почала набирати «тлустості».

— Спортом, спортом треба займатись, — одразу ж зауважив професор. — Передчасно втрачаєтє форму, ще дівчата подумають, що лінтюх, а ви ж трудяга, я певен… У вас професія не для ледачих…

— Футболом займусь, — пообіцяв Сергій поблажливо. — Сьогодні ж записуюсь у дубль до нашої готельної команди. Центральним форвардом, не інакше!

— От і добре, — професор посміхнувсь. — Ходімте покажу вам свіжі знімки Марса, щойно одержав.

Під пахвою вони в нього, в товстій папці, ті марсіанські ландшафти. Пішли за ним. Сам відімкнув двері обсерваторії. Ввімкнув рубильник, дав світло. Угору по сходах. Кругле, просторо приміщення оперізує, голуба панель. Внутрішність високого купола в гарнім обличкуванні з темного дерева. Телескоп нагадує гармату. Сріблясте тіло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввімкнув, заставив рухатись увесь пристрій, і телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Рухається він, і астроном разом із сидінням робить розворот, і вже в горіти їй бані з’являється щілина неба… Сергій у захваті: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимій градусній сітці, створює настрій урочистості, священнодійства. Для астронома ж це будень.

— Ставимо координати, і телескоп, як бачите, наводиться автоматично… На потрібну нам ділянку неба.

— Він у вас як живий, — каже оператор. — Повертається так осмислено… І та щілина неба! Звідси його якось інакше сприймаєш… Все це доконче потрібне людині? Як по-вашому: дослідження галактик — це справді не менш важливо, ніж, скажімо, дослідження людського болю?

Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж ніби ображено. Нічого не відповів.

— Тоді дозвольте невігласу ще одне запитання з тих, які вже, мабуть, вам набридли…

— Чи життя є на інших планетах? — догадався професор.