— Що ж, арієць, йому все дозволено, — зауважив Колосовський.

Книжка якась була в Прісі в руці. Часто бачать хлопці, як дівчина, пасучи своє стадо, іде повагом толокою, на ходу читає.

— Що за книжка? — запитав Богдан, але Пріся не відповіла.

Все дивилась своїми глибокими на Шаміля, що хаацько сидів на полудрабку, тримаючи віжки. А коли вже хлопцям треба було їхати, сказала зпачливо:

— Брат мій хоче бачити вас обох… Жде вас біля того озеречка, де глід червоніє.

Знали вони те озеречко, окутане верболозом, кущами терниння та глоду. До нього й попрямували, зоставивши коней віддалік під копицею сіна. Тихцем пробралися між кущами до плеса. Кругле, як волове око, затишно, інтимне якесь. Багрянцеве листя нападало з кущів на воду й незрушно лежить. Вода темніє вже шг-осінньому. Задумлива, тиха. Не пробіжить навіть комашина по ній. Раптом Шаміль вхопив Колосовського за плече, остеріг… Двоє каченят випливали на плесо. Благородної кавової барви. Видно навіть темненькі смужечки вподовж голівок. Молодюсінькі. Зовсім спокійно пливуть, чистять пера, одне навіть лапкою голівку почистило — чепуруни. З затінку випливають на ряботінь сонця, роззираються. Одне випустило крильце, що сяйнуло білоперістю, випростало його, наче потягається чи пробув перед польотом.. Помітили людей і не сполохались, спинились, дивляться. Аж трохи ближче підпливли, стало видно зіркі, блискучі мачинки їхніх очат. «Ти б’ стріляв? — хотілось Богданові запитати товариша. — Я б ні, не зміг би в таку красу…» Почувається, як їм щасливо у парі, як гарно так вільно й беззвучно плисти по озерцю. Хлопці боялись поворухнутись, щоб не злякати. І враз — фр-р! І вже над лугами. Але і там, у прудкім віражі, йшли у парі, рядком. На інші кудись, на більші озера.

Мовчазно стояли хлопці. Почував кожен, як щось важливе йому відкрилося тут: ця злагода вод і мудрість тиші. Мов чудо, відкривав для себе Богдан оцих запізнілих качат і палаючий глоду кущ в дивовижності його сотворения і його життя. Раніш би так пе сприймав. Ніякі кафедри не навчили б того, що навчила тебе страдницька твоя путь по фронтах, і власний біль, і горя ’молодого безмір… Ніби зупинився в своєму течиві час. Передосінньо вспокоєна, зупинена в рості природа. Вслухайся в неї, вслухайся в себе. Ні, таки ж і в цих умовах не деградує людина. Одних неволя нищить, інших розбещує, але ж скільки таких, кого дух розтління не торкнувсь, хто і в невільництві ще мовби гостріше відчув свою людську самоцінність. Можна, звичайно б, стати тяглом, приглушитися, знедуховніти, але яка була б вартість такого життя? Ці багрянці падолисту на воді, ця прозорість обріїв осінніх, що вони будять в тобі, чому непокоять? Навіть вершина всіх роздумів — то не вся ще вершина. За нею мусить відкритися. Дія — прамати всіх досягнень людських…

— Але ж чому його нема? — промовив Шаміль і хотів рушити в гущавінь, та саме в цей час десь із-за лозняків перед ними з’явивсь той, кого ждали. Низькорослий, в фуфайці, в чоботях кирзових. Обличчя сухе, блідувате, з чіпким вовчкуватим поглядом. Шамілеві кивнув, Пріся їх уже знайомила, Колосовському ж, міцно тиснучи руку, відрекомендувавсь:

— Байдашний.

Дарма що росту непоказного, міцність почувалася в осадкуватій, доладній постаті зі ще не втраченою виправкою — не один рік, певне, ставав наввипинки в кадровій службі. Чоботи заброджені, на голові — кепчина з наплюснутим на лоба козирком. Було щось майже черстве в твердому й маленькому — з кулачок — обличчі. Очі сірі, доскіпливі, глибоко під лоба всаджені. Найбільше увагу приковував цією доскіпливою сторожкістю погляду, в якому було щось важкувате, малоприємне. «Та не дітей же тобі з ним хрестити», — дорікнув собі в думці Богдан. І що симпатії до нього не відчув — це теж було зараз не надто важливе. Важливим було, що перед тобою людина, якій можеш довіритись. Прісин брат, лейтенант-оточенець. Не було образливим, що він розглядає, вишільновує тебе, мовби прицінюючись та внутрішньо виважуючи, чого ти вартий. А що в ньому є оця насторога, щось навіть схоже па притаєну підозріливість — так що ж тут дивного? Ці якості тепер, в цих умовах, уже не гандж, вони стають скоріше достойніство людини… Зате потім — одразу па «ти»:

— Так оце ти будеш Колосовський… Чув і про тебе від сестри, давала характеристику… Німецькою володієш?

— Трохи. В основному вивчав французьку. Ще які вас цікавлять анкетні дані?

— То вже моя справа. Треба буде — спитаю.

Сіли під верболозом, Байдашний добув з кишені двогорлу солдатську маслянку, відкрутив кришечку, витяг з неї акуратно нарізані для цигарок папірці з німецької газети. Закурили. Шаміль дививсь па лейтенанта повеселіло, йому, видпо, приємно було бачити перед собою Прісиного брата, дарма що Байдашний нічим ніби й пе схожий на свою красуню сестру. Може, хіба що вдачею, незламністю, міцністю духу. Сидить навпочіпки, жадібно затягається, спльовує в пісок раз у раз. Досмалив, затоптав недокурок.

— У вас у радгоспі буде створено ядро.

Сказав як про щось вирішене, буденне. Потім стаг. розпитувати про решту полонених. Доскіпливо, у подробицях. Хто з якого роду військ, хто на що здатен, на кого можна до кінця покластись. Дещо радив. Від дечого застерігав.