— Може, й справді треба було — пістолет до скроні? — часом роздумує Шаміль.
— Пострілятись? Усім? Ні, — каже на це Решетняк.
Не почуває себе винуватим, що зостався живий. Бо ж, може, потрібен ще буде Батьківщині? Відчуття потрібності, воно має в собі неабияку силу…
Решетнякові— завдячую своїм життям. Під час одного з бомбувань, коли чорні вивороти землі закрили геть сонце і ти летів кудись у смерч, у жовту бурю вогню, за якою не було вже нічого, — саме він, Решетняк, виявився найближче. Хоча й сам був контужений, відкопав, витяг тебе з чадної могили, сяк-так відволодав. В найскрутнішу хвилину життя не покинув тебе, як не покинув торік свого капітана Чікмасова, — поранений, той весь час на Решетнякове плече спиравсь, інакше не міг би йти. Після Дніпра це було, коли вже без артилерії, без нічого вибралися на лівий, — лиш душі свої винесли з святої дніпровської води. Є подвиги такі, що лежать на поверхні, всім видні, а в такі, що вчинені зовсім негучно, майже непомітно, наодинці з власним сумлінням. Світ про них не оповіщений, медалі за них не відлито, носить їх людина в собі як тайну душі своєї, як знак того, що й ти чогось вартий. Не вважав і не вважає себе Решетняк героєм, просто рядовий солдат-кадровик, і якщо є за ним подвиг, то це скорше внутрішній подвиг скромної Решетнякової душі, яка не раз саму себе пересилювала, не раз над собою піднеслась. Як тієї темнющої осінньої ночі, коли він попід колючими лісосмугами — на відстані людського голосу — минав своє Хмарине, домівку минав на такій близькості, що, здається, чув подих дружини, чув гарячий дух її молодого тіла з постелі… Пройшов. Минув. Вдалось тоді вибратися з оточення, а тепер…
Під час спільних блукань вперше зародилася думка про Чорні ліси. Підібралося кільканадцятеро охочих, ішли і марили тими Чорними лісами, вочевидь бачили вже себе біля партизанських вогнищ… А потім та пастка, в яку їх напра•вив зустрічний землячок: «Он тудою, тудою… Скільки вас тут уже перейшло через міст… Вдень у них там будка порожня… Сміливо проскочите! Не ви перші, не ви останні…»
І спрямував їх — не перших, мабуть, і не останніх — просто в пащу замаскованим німецьким засадам.
Решетняк щоразу втрачає спокій, згадавши того душопродавця:
— Іуда-Скаріот… «Тудою, тудою…» То ж він навмисне крутився перед мостом, у пастку людей навертав… Попався б він мені тут.
У Білгороді — перший крігсгефангенерлагер. Незліченність людська в колючих дротах за містом. І там, серед загальної пониклості людської, ти вперше побачив сміливо, горде лице, образ нескореної людини-вояка, перед якою і табірна варта у подиві розступалась. Опівдні ввели до табору групу нових, закіптюжених, щойно ніби з бою, танкістів, артилеристів. І серед них — молодий командир-кавказець, смаглій чорнобривий, з кров’ю запеченою на щоці. Розгонисте ступав він попереду, випростаний, з сміливим аж ніби веселим лицем, з орденом Леніна, що квіткою горів на гімнастьорці. Такий був незвичний цей командир серед загальної пониклості, серед колючих дротів та вишок, такий був незрозумілий своєю безстрашною усмішкою та непониклою головою, що навіть німці ошелешено розступалися, коли він проходив від воріт у натовпі, сяючи до всіх краплистим потом чола, палаючії своїм ще новісіньким орденом. Усміхався вільною усмішкою, ніби не вірячи ще, де він опинивсь, куди він потрапив. Усмішка його просто відмовлялася визнати цю нову дійсність.
— Таким йому не жити, — з сумом сказав Решетняк. Вночі підповзли до нього, затиснутого в гурті, Решетняк простяг йому гімнастьорку свою запасну, рядову:
— Ей ти, Шаміль! На поміняй, щоб вранці не впізнали…
Інші з гурту підтримали:
— Так, так перевдягнись… Нагороду сховай, згорбся, стань, як ми.. Тут нема чого козиритись…
І пояснювали з темряви:
— Один із охоронників вибовкнув: «Хай покозириться, — каже, — до ранку, а там доля його вже вирішена…» Отже, перевдяґнись, не видамо, нас тисячі, — між нами не знайдуть!
І.не знайшли Шаміля.
З нами ось тут він тепер, в солдатській рятівній гімнастьорці, з орденом, захованим десь біля самого серця. Вранці після тієї ночі поспішили втовпитись в перший же етап, готований на відправку, і цим, може, врятували товариша.
Сліпі телячі вагони, де нас було натиснуто стільки, що всю дорогу мусили їхати стойма. Тільки це й можна було — стояти й задихатись у темній гарячій душогубці, яка мчиться невідомо куди. І тільки хто зомлілий чи вмерлий — той сунувся вниз, падав під ноги і там лежав, і вважалось, що його вже нема, хоча він, може, ще й був. Задушка перегоріла темінь, в якій час від часу хтось стогне, хтось падає, знепритомнівши: короб вагона закритий мовби герметично, доступу кисню нема, і не догрюкатись, не достукатись із цісї домовини ні до кого за ковтком води, за ковтком повітря. Світ глухий до вас, навіть і вартових над вами наче нема, запаковані й задихайтеся, і мчить вас у безвість сліпа залізна сила, і— тільки десь у щілинку просочується смужечка світла, по якому догадуєтесь, що надворі день, і світить сонце, і що, може, пролітають ваші душогубки десь поміж полів, поміж лугів, де голубіє вода, і струменить вітерець, і дихає вільно кожна комашина.