Материне обличчя похмарилось: зникла невісточка. Як поїхала тоді до міста, то й більше не поверталась.

Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звістка. Стояв, як приголомшений, серед двору, ніби серед якоїсь пустелі, що пустелею стала зненацька. Потім сказав до матері глухо, з гірким жартом:

— Що ж ви, мамо, не вберегли її?

— Це, сину, тобі треба було берегти, — відповіла мати серйозно. — Це теж непроста наука: вміти берегти одне одного.

Дала вмитися синові з дороги. Осмалений повернувся з степів, шкіра на плечах і грудях аж жевріється. Доки натирав чистим рушником своє мускулясте тіло, Баглаїха все дивилась на нього: такий виріс красень, вродливець! Старший рудий, витрішкуватий, навіть очі з рудизною, а в цього так і б’ють блакиттю з-під чорних, густих, як і в батька, брів. «У вашого Миколи, — чує іноді, — очі — ну просто небо!» Тільки часто чомусь те небо з присмутком… Рівний ніс з тонкими ніздрями, вони теж, як і в батька, щоразу нервово посіпуються, коли син чимось схвильований… Все батькове — і очі, і брови, й постава. Та бач, яке життя: батькові так і не судилося побачити сина… Безвісти пропав… Тільки для неї він ніколи не буде — безвісти… Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скільки їх тут перейшло і наших, і їхніх — та все більше нещасних. Той Ганс-постоялець фотографію своїх кіндерчат щодня жінкам показує, шукаючи співчуття, а голодні обморожені італійці теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться…

Хоч і засмученого звісткою, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок.

А щоб якось утішити сина, сказала, що вже вся Зачіплянка знає, чого викликано його з хлібозбирання на Вовчій. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, — чогось таки варті їхні димолови…

— Замучились, мамо… Легше стіну пробити, — буркнув син.

Баглаїху це аж розсердило.

— А ти на легке сподівався? — запитала суворо. — Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугюголовець у директорськім кабінеті — одразу й носа вішати? Це не по-нашому, сину. Візьми лишень себе в руки! Легко в житті ніщо не дається, пора б уже знати…

Відчитала, показала характер.

— Дякую за моральну підтримку, — похмуро віджартувався Микола.

Посьорбав борщу, вщипнув пирога і одразу ж із двору.

Солома на Ягоровій хаті від часу злилася, скипілася в єдину землисту масу. Порожньо в дворі, тільки груші-рукавиці самотньо, нікому не потрібно висять. Біля саги постояв: дітлашня на мілкому вибулькувала, по сліпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвіночками — індійський сувенір… Бережком змагаються в стрибках жабенята, ці змалілі нащадки мамонтів. Ще далі вийшов, на кучугури подививсь. Ніде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла…» Течуть у мареві кучугури, молочай рудіє такий гіркий, що його й кози не їдять… Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим… Чорні силуети домен, місто нагірне з вежами… Дух титанізму панує тут. Літаки гуркочуть десь високо-високо… І знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожність світу, полігонність його… Навіть у розвихреній сліпучості сонця почувалось щось ніби тривожне… Мимоволі наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?

Зайшов потім до Олекси — той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрість за прикрістю.

Опинився в Орлянченка. Ромця збирається в мандри, ніби таки дають йому туристську. Поїде подивиться, як вони свої собори бережуть: може, десь органну музику послухає, в соборах це, кажуть, виходить грандіозно!

— А знаєш, Микольцю, як болгари сталеварів називають? Огнярі! Це ж здорово?

Про Єльку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зіграли партію в шахи. Тим часом і Олекса з’явився. Загледівши Миколу в Орлянченків на подвір’ї, теж завернув сюди, про що Ромця повідомив на свій манір:

— Ось і наш фанатик одновухий.

Фронт перейшов Олекса — вуха зберіг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому відпекло, на щастя, хоч очі тоді йому не повипікало. Після того випадку вирішив переорієнтуватись на механіку, захопився в співдружності з Миколою пошуками ідеальної газоочистки. Механік сьогодні в доброму гуморі. Голий череп червоніє, як спечений, уціліле вухо горить.

— Наша бере, — звернувся з новиною до Баглая. — Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фільтр на одну піч, а інші хай собі димлять, — пояснював Ромці. — І ніхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим — так, кажуть, одразу купа заяв у міськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нація! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати відстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, діло зрушиться. На понеділок, товаришу студент, нам із проектом на заводі бути.

— Тільки чи знову не відфутболять? — висловив сумнів Микола.

— Я ж давно вас, нещасних, учив, — упевнено мовив Орлянченко, — на всякого Бублика антибублик потрібен. На крутійство — силу антикрутійства… Крутійство — то ж ціла наука! Відфутболювати ваші ідеї знайдуться такі лоби, що ну! Але супротивника треба зустрічати у всеозброєнні! Він закручує — ти розкручуй. Він розкручує — ти закручуй. Війна нервів. Без війни нервів прогресу не буде! Вимотуванням їхніх бюрократичних жил — тільки цим ту залізобетонну публіку можна взяти.