Ягор жито своє швидко повалив, тричі пройшовся, і вже в покосах житечко його лежить. В’язати довелося Єльці. 3 якою насолодою взялася вона за цю роботу! Колосся — рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так старалася чепурно уснопкувати, що на перший сніп аж Катратий задивився. Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в’язальниця. І — чого раніше майже не бувало — раптом відтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне.

— Хотів я з тобою поговорити, Єлько, сурйозно… Міліціонер оце ж приходив неспроста… Правда, може, й підісланий… Щось треба робити. Вирішуй. Сватається влада. Ухажор він хоч і… кручений якийсь, але ж дбатиме про тебе… Захист буде тобі.

Убік дивився Ягор, коли говорив, видно, почував ніяковість, проте в голосі його була турбота, родинна довірливість. Хотів би він, мовляв, ще внуків побачити. Щоб не зостався без насіння рід.

— І хата оця, садок… з собою їх у ту далеку командировку не заберу… Відписав би все тобі.

Слухала Єлька, і щось спочутливе з’явилось до дядька Ягора, до його самотності, до його безнасінної старості. Але й не знала, чим розвіяти його журбу, з якою він оце вперше їй відкрився. Невже таки справді змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед життєвими труднощами, дівчата там зараз ферми тримають на собі, а ти уявила себе кращою за інших, кинула все, подалася, як егоїстка, легшої дороги шукати… Ну ось вона тобі й легша. Туди тобі й дорога — заміж! Хоч за нелюба! Нахилилася палаючим обличчям аж до снопа, і наче й колосся палило її докором.

— Подумай, дочко,

— Подумаю, дядечку.

Візит міліціонера все ж мав для Єльки і позитивний момент: відчула, що вільно може тепер виходити з двору на вулицю, має право, не криючись, іти по Веселій, бо однаково ж незаконна і владі вже відомо про це. Отже, немає чого ховатись.

Надвечір надівши чистеньке плаття, аж до собору пішла — так, безцільно. Хоча не зовсім і безцільно, коли бути відвертою до кінця. Мала глибоко затаєну надію, тінь надії — зустріти студента Баглая. Випадково, зовсім ненароком! Може, повертатиметься з інституту абощо. І ніяких ілюзій щодо нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усі інститутські дівчата сохнуть, хочеш — вибирай найкращу! По тому конкурсу Єльці не пройти. Отже, нічим особливим себе не тішила: просто ось так би зустріти — і все. Проходячи мимо подвір’я Баглаїв, вона відчула, як їй жарко стає, кров відринула від лиця, бо, й не дивлячись у той бік, бачила, що студент був якраз на подвір’ї, саме про щось сперечався зі своїм другом, з отим механіком облисілим.

— Не зостанусь! Не умовляй! Бачити не хочу таких! — чула вона знервований Миколин голос і потім встигла загледіти вже з майдану, як Баглай з рюкзаком на спині подавсь городами до автобуса. В тих випадкових словах його: «Не зостанусь!.. Бачити не хочу!..» — вловила щось образливе, наче це її стосувалось, ніби її він бачити не хотів. Розумом розуміла, що не про неї мовилось, Микола взагалі її не помітив, бо саме вкладав рюкзак, але гіркота зосталась навіть від того рюкзака, що якось зневажливо блиснув до неї зі спини студентової, коли той, ні разу не озирнувшись, подався через огороди, через вибалок до зупинки.

Біля собору цього дня знову з’явилися ті, що їм «за висоту не платять». В тому ж темпі, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання, рихтуючи його, мабуть, для іншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей після їхніх попередніх відвідин відкинувся, забрав із собору лелечат і, певне, десь у плавню перекочував. Реставратори не проминули нагоди зачепити Єльку, коли проходила повз них, стали припрохувати до себе в бригаду куховаркою, тому що їм набридло, мовляв, усухомятку (саме споживали тюльку з газети).

— Бери там у себе, голубонько, розрахунок — і до нас…

— До вас? — Єлька через плече глянула на них з подивом, з тією спокійною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в неї невідомо звідки час від часу з’являлась. — Але ж вам за висоту не платять!

Щуплявий тип у береті, бригадир цих ледачих верхолазів, спробував дошкулити їй:

— А ти що, висоти шукаєш?

— Шукаю.

— Нащо?

— Стрибати — так з високого мосту! — відрізала їм і, більше не глянувши, далі пішла поставно, гордовито, вихляючи стегнами, уже як міська. З край дороги вдивлялася у вікна автобуса, що саме проходив. Людей було напхом напхано, десь і той «нетутешній» із своїм рюкзаком між ними загубився. Куди він? Може, на цілину? А на кого ж залишить Зачіплянку, товариство, всіх отих своїх институтських, що й з міста приїздили вечорами послухати тьохкання його магнітофонних солов’їв? Хто тепер розважатиме Веселу своїми витівками, жартами? Найбільше Єльці сподобалось, як цей «нетутешній» зачмеленого рибінспектора тієї ночі розігрував. Притаївшись за парканом, все ж вона чула тоді… Високий, чубатий, у білій сорочці з засуканими рукавами, з блиском усмішки на смаглім лиці, а воно, юшкоїдське поріддя, перед ним миршаве, скапелюшене, просто як пігмей. Ох, насмішив її тоді цей студент! Є ж такі, що можуть одбрити нахабу дотепно так, весело, з гідністю… Вміють постояти за себе. А ще як він одного дня до Єльки привітався, як наче з душі вимовилось оте його «здрастуйте», коли вона поливала чорнобривці. І хоч Єлька нічого собі і в думці не поклала, надто був недосяжний для неї цей студент, адже він, власне, далека й незнайома тобі людина, але без нього, почувала, посумнішає Зачіплянка, дуже чогось бракуватиме життю без його ранкової біганини довколо саги…