Про УКРЛІТ.ORG

Прапороносці

C. 89

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (895 КБ)

Calibri

-A A A+

Ференц, звертаючись до присутніх, щось палко заговорив по-угорському. Спом’янув і Хорті, і Салаші… Тим часом Іштван-пролетар підвів до старшини літню змарнілу жінку в рогових окулярах.

— Моя сестра, — повідомив він через перекладача. — Естафету передаю їй…

Рушили далі. Жінка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи між постелями, валізами, меблями, і стали підніматися крутими сходами. З кожним східцем грім канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу.

Опинилися надворі. Пригинаючись, шаснули попід стіною вперед і через якийсь десяток метрів знову попали в підвальний хід і стали спускатися вниз. Під ногами захрущало.

Багіров засвітив кишеньковий ліхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелі був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули німецькі кропив’яні мішки з чимось важким, як сіль, і, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому і холодному приміщенні, захаращеному котлами парового опалення.

Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли поміж котлів і побачили перед себе відхилені двері, крізь які пробивалося слабке світло. Наче з вентилятора, війнуло звідти на бійців тяжким перегорілим повітрям, немов видихнутим з єдиних людських легенів.

Старшина загасив ліхтар. По його знаку бійці стали за котлами, чекаючи. Жінка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона підійшла до нар і почала торсати когось за білі боти. На нарах підвелася заспана дівчина і, здивовано слухаючи жінку, дедалі ширше посміхалася. Потім легко стрибнула на підлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачіску, і, вхопивши жінку за руку, енергійно потягла її до виходу.

—Марічка! —тихо вигукнув Ференц, кидаючись дівчині назустріч. —Марічка!

Виявляється, це була подруга його дочки, хорватка. Дівчина цмокнула старого в щоку, після чого обернулася до бійців, енергійно піднявши догори стиснутий кулачок.

—Смерть фашизмові — свобода народам! —різко, схвильовано відсалютувала вона.

Ференц пояснив бійцям, що брат Марічки—югославський партизан — воює нині проти німців десь у горах.

Зустріч з цією дівчиною, її урочистий ротфронтівський салют глибоко схвилювали всіх. Радість, така велика і чиста, якої, можливо, ніколи не може викликати в людині її вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бійців. Смерть фашизмові — свобода народам! І тесляр з Крайньої Півночі, і росіянин, і українець, і далекий слов’янський брат з Балканських гір — всі мовби разом зустрілися тут, в підземеллях Будапешта, біля цих замерзлих парових котлів. Кожен ще гостріше нідчув, у якому неосяжному фронті він бере участь, які надії на нього окладає людство. Воля народам! Бійці щиро потиснули руку дівчині, наче ця маленька гаряча рука якось єднала їх з волелюбними народами Балкан.

Жінка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи зніяковів.

— Чого вона хоче, Ференц?

— Просить документ.

— Що, що?

— Хоче, щоб пан офіцер видав їй який-небудь документ про те, що вона допомагала… демократії.

— Потім, потім, — відмахнувся Багіров. — І їй, і «пролетареві» — всім видамо… Пішли!

Тепер місце провожатої заступила Марічка. Деякий час пробиралися в темряві, потім старшина засвітив свій електричний ліхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дівчина згинці упевнено ввійшла в неї.

— Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби, — не втримався Хаєцький.

На нього цикнули.

Труба незабаром кінчилася. Бійці були знову в котельні. Намацали сходи і, тримаючись однією рукою за слизьку стіну, а другою за автомати, стали підійматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись.

Небо! Багряний високий простір! Мовчазні прожектори… Бійці з полегшенням вдихнули свіжого морозяного повітря.

— Гараж, — сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темряві довгу присадкувату будівлю. — Гараж «Європи». Я ного впізнаю.

Багіров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвір’я, потім будинок над головою. Вікна всіх поверхів тут були цілі і червонились рубіновими блискавками.

— «Європа»?

— «Європа», «Європа», — прошепотів Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговіркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка.

— Вона.

Справді, над ними був готель, хоч його й важко звідси було впізнати: німий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйновані, па їх місці стирчав тільки покручений метал.

Старшина відрядив Марічку і Ференца вниз, подякувавши за поміч.

— Завтра зустрінемось…

Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрімаючи, ждатиме тебе в бункері, ти з’явишся скоро і непомітно. Але у якій страшній далині ти зникаєш перед напруженим зором штурмовиків! До свого завтра вони мусять іти через цей будинок; крізь смертельні його коридори, де причаїлося в темряві по сто смертей і чигають, чигають…

«Друзі, кому з нас сьогодні вмирати?» — глухо зітхає темрява,

 
 
вгору