— Скільки там думок! — вирвалось у нього. — Яких багатих думок!
— Ви думаєте, що буде ще колись війна? — запитала, хмурячись, Ясногорська.
— Я цього не хотів би… Але наш досвід, здобутий кров’ю, варто зберегти. До того ж це — пам’ять. Шура зітхнула.
— Женю, — сказала йому після тривалої паузи, — ви… справжній друг.
Він ішов на вогневу і чув, як бринять йому ці слова в темряві осінньої ночі. Стало наче розвиднятися, і вже не було навкруги ні мряки, ні холоднечі, ні безпросвітної погрозливої тьми… Серце безпричинно співало, і життя, як земля до сонця, поверталось до нього своєю найкращою стороною… Замість ракет, що розтинали ніч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свіжо, яскраво, по-весняному…
Ні, він ні в чому не хотів зізнатися, навіть самому собі.
— Про що ти задумався. Женю?
— Так, про Дунай… Який він весною… Маковейчик, який, по-твоєму, він весною? — звернувся лейтенант до свого телефоніста, що ступав поперед нього з котушкою на спині. Боєць обернувся, радісний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися.
— А він такий, як Дніпро, товаришу гвардії лейтенант…
— Еге, ти ж дніпряк…
— Не зовсім, товаришу гвардії лейтенант… Ми від Дніпра кілометрів двадцять. У нас у степу річки зовсім ніякої нема. І село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись річка Восьмачка, так випила її баба Приймачка… Отака була в баби жага… А одного разу мати взяла в колгоспі коней, і ми поїхали на зелені свята в Переволошину до тітки в гості. Знаєте Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведів потопив?
— Знаю, — сміється Черниш.
— Так от, їдемо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають… Враз бачу перед собою далеко — біло-біло, а ще далі — синьо-синьо, наче льони цвітуть при самій землі!.. «Мамо, —питаю, —то льони цвітуть?» А мати сміються. «То, — кажуть, — Дніпро». — «А чого він такий синій?»—«Від неба», — кажуть.
— То ти думаєш, що й Дунай такий?
— А чого ж… Влітку, може, й такий… Від неба. Небо скрізь синє, голубе…
— Зараз він як сталь, —задумливо втручається
Саша Сіверцев. — Як Нева. — Сіверцев родом ленінградець. — Знаєш, у річок, як і в людей, час від часу змінюється настрій. Ясно — голубіють, похмарить — темніють…
З-за цегляних будівель селища виринула в поле підвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона під’їхала ближче, передні мінометники обступили її. Черниш здалека впізнав на підводі Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнуті віжки. Вуса його були обмерзлі, а обличчя суворе, сердите. Іван Антонович, зупинивши підводу, схилився над нею, щось розглядав. Підійшовши, Черниш здригнувся: під відкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський і Ясногорська.
Вони лежали поруч, обоє бліді, нерухомі. Сперанський дивився кудись убік диким, безтямним поглядом і ледве чутно стогнав. Ясногорська, здавалось, не дихала. Вона була смертельно бліда, біла як мармур. Лежала без берета, коса сповзла їй на груди і взялася сивим намерзом. Побачивши над собою Черниша, дівчина ледь помітно здригнулась.
— Женю… — прошепотіла вона безкровними губами. —Женю…
І замовкла, дивлячись на нього тоскно, по-сестринському, немов, прощаючись, хотіла про щось попередити, від чогось застерегти.
— Поганяй та оберігайся мін, — гукнув Іван Антонович Шовкунові, і Шовкун рушив. Іван Антонович, взявшись за ріжок дубленої плащ-палатки, одкинутої над Ягногорською та ад’ютантом, накрив обох, наче лядою.
Черниці ішов темний як ніч. Тріщав чобітьми по зелених крижаних шпичаках. Що вона хотіла йому сказати? Чому так тоскно дивилася своїми довірливими, скаламученими болем очима з-під безсило приспущених вій?
— Видужають, знов повернуться в полк, — глухо говорив Саша Сіверцев поруч, а Чернишеві здавалось, що голос лине здалеку. —Ми ж повернулись…
Черниш мовчав, зрідка на ходу озираючись. Підвода сховалась у вибалку. Понад шосе бовваніли окуті кригою телеграфні стовпи, вигинаючись по горизонту. Противник не встигав їх спилювати. Далеко на лівому фланзі, погойдуючись, сунули через ріллі сиві танки. Розсипавшись по всьому полю, брели у напнутих плащ-палатках підрозділи бійців, подавшись проти вітру вперед і здалеку нагадуючи собою сірих горбатих степових орлів.
Згодом Черниш дізнався від комбата, як все це сталося.
Вночі капітан Сперанський, обходячи бойові порядки, напоровся на міну і підірвався. Ясногорська в цей час була в одній із стрілецьких рот поблизу. Почувши вибух, а потім крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що вона й сама не підірвалась. Сперанському посікло ноги. Шура заходилась тут же, на місці, перев’язувати. Тим часом противник, що засів неподалік у цегляних будівлях околиці, відкрив вогонь з кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін і зойки пораненого. Ясногорська взяла капітана на спину і поповзла. Незабаром її теж поранило—в руку, вище ліктя. Рука підломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, і наказав їй залишити його і повзти самій. Ясногорська відмовилась. Сперанський стогнав і брутально лаявся.