І побіг знову шукати указок, присвічуючи стіни і телеграфні стовпи.

— Вхопив? — сміялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був чекати до ранку. — Ти його ще не знаєш, друже! Він тобі наспить. Слухай його нахвалки. Завжди галасує про одне, а робить інше. Всю ніч гасатиме, поки не відшукає наше «Л».

Через кілька хвилин технік виринув з темної вулички.

— По машинах! — скомандував він, сідаючи сам у передній студебекер. — Єсть «Л»!

Колона рушила, їхали при фарах. Дощ у смузі світла перед машинами прявся густою скісною стіною.

Ясногорська забилась під великий цупкий брезент, що ним були накриті ящики. Брезент був геть посічений осколками, в нього задимало вітром, як крізь морський солоний парус.

Машини щоразу зупинялись, технік вилізав з кабіни присвічувати стовпи і ремствувати на все поле… «Чого він лається?—думала Шура, тепло дрімаючи. —Так гарно, а він лається…»

…Цупкий парус стугонить над нею. Гуде просмолене днище… Блакитне широке море розляглося на всі краї. У високому пебі звиваються птахи, облипають щогли, падають матросам на солоні плечі. Засмалені матроси співають на палубі про не відкриті ще землі, про зелені тропічні країни. Горить, розцвітається море, розрите кормою…

Коли Шура, прокинувшись, відкинула брезент, уже світало. Колючим дощем обсипало її гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотіли кулемети. Як і звечора, обабіч дороги бовваніли начебто ті самі ферми, заретушовані сивим дощем, з журавлями колодязів, піднятими, як семафори. Невже за ніч так мало проїхали?

Шура зстрибнула з машини і пішла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.’Біля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи коліньми в дорожній багнюці, щось старанно вибирали з неї два забрьохані, заляпані по вуха старші лейтенанти.

— Чого ви так дивитесь? — насмішкувато звернувся один з них до Ясногорської. —Не впізнаєте? Господарство першодрукаря Івана Федорова.

Це була дивізійна редакція. З годину тому вона підірвалась на міні. Підірвалась досить вдало, бо журналісти тільки поглухли, але остались живі. Тепер оце вони, озброївшись терпінням, завзято вибирали з багнюки розкидані вибухом шрифти.

Ясногорська вирішила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далі пішки, їй не ждалося — швидше, швидше хотілося бути там!.. Дізнавшись, що їй треба в полк Самієва, один з «першодрукарів» розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналіст скрізь залишався журналістом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, він, проте, якимсь чином уже знав розташування всіх полків.

Шура, подякувавши технікові за те, що підвіз, накинула на плечі плащ-палатку й пішла.

Дощ лив і лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздоріжжі дивізійна указка з «Л» звертала ліворуч, а полкова—сходила з шосе прямо на луки, густо зрізані коліями обозів. Скільки глянеш—луки лисніли дощовими озерцями, в яких де-не-де стриміли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слідів Юрасеву ступню. Сама сміялася з свого примхливого бажання і все-таки шукала… Оці дрібні, найвиразніші, може, його. Впевнено вдавлені—від каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли під водою. Скісні угорські дощі, не розмийте його слідіві Хай стануть вони, висушені вітрами та. сонцем, тверді, мов камінь!

Невдовзі з сивої’ мряки виринула назустріч валка підвід з напнутими халабудами. «Це, мабуть, з полку їдуть на дивізійні склади, — подумала Ясногорська. — Запитаю. Вони повинні знати».

На задній підводі хтось співав. Повільний, журливий спів далеко лунав над імлистими луками:

Темная ніч розлучає, коханая, нас…

Голос був повний, красивий, розлогий., Шура і їздового уявила собі красивим, молодим бійцем. Здається, і сама пісня склалася саме десь тут, в темні угорські ночі, серед, осіннього, степу, а окопах над, чужим шосе.

Темная ніч, тільки кулі свистять по степу,

тільки вітер гуде в проводах…

Коли співак проїздив повз Ясногорську, вона окликнула його. З-під напнутої палатки висунулося літнє добре обличчя з мокрими, вже сивуватими вусами. «Невже це він співав?»—здивувалась Ясногорська і, задихаючись від хвилювання, запиталаї

— Ви з хазяйства Самієва?

— Так.

Боєць притримав коней.

— Ви знаєте старшого лейтенанта Брянського?

— Брянського?—солдат окинув дівчину якимсь особливим теплим, хорошим поглядом. —Чого ж, добре знаю. Це наш, сталінградець… — Солдат помовчав, — Тямущий командир був.

— Був? —похолонула Ясногорська. —Чому був?

— Е-ех, дочко, дочко, що питаєш? — зітхнув солдат. — В Альпах… під висотою вісімсот п’ять… Смертю хоробрих.

Шура закрила обличчя руками.

— Гей, Ульянич! — гукнули в цей час їздовому, — Чому став? Давай!

Вона не чула, як підвода рушила. Все стояла, закривши обличчя руками. Сукався й сукався дощ у тисячі веретен. Солдат, доганяючи валку, ще раз оглянувся. Весь степ був переснований сивою пряжею. І дівчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осіннім вітром.