І коли нарешті серед темної ночі пролунав. залп і міни за Денисовою командою, вирвавшись із вогнистих жерл, як із роз’ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свій кулак: «Одержуй, брате, листи! Посилаю тобі гарячі листи!» Не відриваючи погляду під мастку, він рубав і рубав повітря кулаком:
— П’ять біглих — огонь! Огонь! Огонь!
І коли маєток серед численних спалахів засяяв своїми білими колонами, Денис немов і справді побачив свого брата, що звівся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнім нездоланним воїном.
XXVII
— Вогонь на мене!
Це було майже рівнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе ніхто з оточених зараз не думав про це.
Коли повітря загоготало громом, всі в заяі потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводіилгись на лікті, тягнулися до коливних червоних виїблисків, незважаючи на кулі, що ’шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами.
Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, бінтй кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицаре-м у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо.
— Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чути? Як мене чути? — скандував біля рації Саша Сіверцев.
— Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю.
— Не проб’є! — бадьоро відповіли йому з-під стіни, — Не повинно пробити!
Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір’ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту.
— Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!..
«Крейсер? Чому крейсер?» — Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями… Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих. пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках.
Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п’ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П’ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому:
«Красиві гори ви, Альпи!» А циган грає «Катюшу», і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий.
Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам’яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права:
— Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість — шістдесят шість!..
— Марить, — сказав хтось поблизу.
Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках.
— Хто марить? — питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки.
І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем’яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити:
— Домнуле офіцер… Домнуле офіцер…
— Так це ти? — пильно вдивляється в нього Черниш. — Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був?
— Я нікуди не ходив, — каже Роман, пробираючись до Черниша. — Я стояв на посту.
— На посту, на посту, — палко шепоче Черниш. — Де ж твій пост?
— Біля третього вікна, товаришу командир.
— Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там… на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!!
Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня.
— Домнуле офіцер!..
— Замовчи! Он твій кінь! Подивись!
І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає: