— Приймаю бій.

Міномети задерли свої труби майже вертикально в небо. Було видно, як міни, мов чорні риби, зробивши в блакиті найкрутішу траєкторію, шугнули в саму гущу німців. Там, серед каміння, диму й полум’я, знявся страшенний гвалт, і німці піднялись в атаку.

Вечоріло, і тіні від висот уже закривали міжгір’я. Брянський глянув на своїх засмалених сонцем бійців і згадав літо — найтяжче літо тисяча дев’ятсот сорок другого року в донських степах.

— Товариші, — сказав він спокійно, і тільки незвичайна блідість обличчя показувала, якого зусилля волі коштує йому той спокій і стриманість. — Від нас залежить доля батальйону, доля наших товаришів-піхотинців. Крок назад — уже зрада. Відступати нам нікуди. Може, комусь із нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам’ятаймо одне: на нас лежить велика місія. Будемо ж стояти на смерть!

Бійці стояли по груди в ячейках, мов загіпнотизовані. В цілому світі настала повна порожнеча. Все зникло, були тільки зігнуті попелясті постаті в чужій уніформі, що з гелготом наближались і наближались.

Черниш ніколи й не думав, що він так спокійно сприйме першу зустріч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все хвилювання. Нерви напружені до краю, рука міцна, погляд ясний. Здавалось, він на протязі всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою, як зараз. Думка працювала з особливою ясністю, рухи стали методично доцільні й безповоротні. Віч встигав усе бачити, все чути і все розуміти, немов сприйнятливість його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши в ньому на мить спалах ясновидіння.

— Огонь! — скомандував Брянський.

Ударили з усіх автоматів і карабінів.

Маковейчик теж вистрілив, ще раніше прицілившись. І хоч стріляли всі і хтось, глушачи, бахкав йому біля самого вуха, все ж, побачивши, як німець, змахнувши руками, впав горілиць, Маковейчик скоріше відчув, ніж зрозумів, що то його німець, що упав він саме від його кулі. «Це я, це я! —підіймався в ньому переможний внутрішній голос. — Ніхто інший, тільки я!»

І він прицілився в іншого.

Німці безладно строчили на ходу з автоматів, падали в тріскотняві, зводились і знову бігли, наближаючись, і вже видно було їхні скривлені — чи злобою, чи смертельним переляком — обличчя.

— Гранати! — крикнув Брянський і перший метнув, стежачи, де вона падає, і взяв другу, його очі, що, здавалось, давно і назавжди згасли, загоралися гострим синім вогнем, наче вітром здувало попіл і роздмухувало спиртово-синій жар, що жив під ним.

— Гранати! Гранати!!!

Гранати летіли одна за одною. Знявся страшенний лемент, німці вбігали на вогневу. В цей момент усі почули, як вигукнув Брянський:

— За Батьківщину! Вперед!

Ніколи ні до, ні після цього Черниш не чув цієї фрази так. З якоюсь особливою силою й значимістю прозвучала вона їм тут, збиваючи всіх в кулак. Батьківщина! Як у феєричному світлі, сяйнули Чернишеві і далека річка на кордоні, і сонячні поля за нею, і випускний вечір в училищі, і мати з накинутою шаллю на плечах, і довгий караван у пісках, і ще щось невиразне, але без краю прекрасне промайнуло перед ним в одну секунду, і все йому стало ще яснішим. Не дивуючись, він бачить, як Брянський маленькими білими руками ввігнався в кремнистий бруствер і легко вилетів наверх, не оглядаючись на бійців, наче не мав найменшого сумніву, що й вони зроблять те саме, плигнув з бруствера вперед, заносячи з-за спини важку протитанкову гранату. Черниша теж винесло єдиним духом наверх. Дивлячись уперед, він весь час встигав якось боком бачити, як і інші бійці вилітали з ячейок, немов їх звідти щось виштовхувало, і в усіх були бліді, зосереджені обличчя.

— За Батьківщину! — ще раз дивним голосом гукнув Брянський, і Черниш не впізнав його сильного голосу, наче зміненого резонансом чужих гір. Черниш бачив ще, як Брянський боком стрибнув кілька кроків уперед і метнув гранату, вихоплюючи в ту ж мить пістолет, і одразу серед німців, що вже були ось тут, гуркнуло, заклубилося, і вони на мить зникли в чорному. Черниш бачив, як упав Брянський, але не зупинився, і ніхто не зупинився. Всі, схилившись, мчали вперед, і всі щось кричали в диму й чаді. І Черниш теж кричав, не пам’ятаючи що.

Німці тікали з вогневої.

Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч, фляга, закрита кружкою, билася в німця на заду, і Черниш хотів за неї вхопитися і ще швидше біг, не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним…

Черниш, відчуваючи в своїй руці щось важке, розмахнувся і вдарив німця до тім’ю. Той одразу присів, наче ввійшов у камінь, і Черниш аж тепер помітив, що вдарив його міною, яка не знати коли і яким чином опинилася у нього в руці. «Хоча б не вибухнула!»—майнуло йому в голові.

— Рубай, бий!

— За Брянського!!! — вигукнув хтось поблизу, і Черниш знову рвонувся вперед у суцільній рев, стогін, гупання ніг. «3начить, Брянського вбито!» — здогадався вія на бігу, але це його де занепокоїло, а, навпаки, ще більше сповнило лютою міццю; і його не здивувало, що ім’я його друга вже гримить між ними, як бойовий клич. Чериниі бачив, як перед Денисом Блаженком обернувся високий гітлерівець в окулярах і, здіймаючи руки, страш но крикнув: