«Доб’єм фашистського звіра!»

Доб’єм… Хтось уже доклав до гасла руку, закресливши перше слово і розмашно надписавши зверху:

«Добилиі»

Невже добили?

Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що, осадивши свого вороного на перехресті, затримався на мить перед іксом, як перед незрозумілим дороговказом.

— Невже добили, Маковею? — наздоганяючи телефоніста, вигукує Сагайда. — Невже оце ми з тобою їдемо… в мир?

Збивши на потилицю свою чорну кубанку, він озирається довкола з таким виглядом, немов щойно опритомнів. А Маковей наспівує:

— Їдемо, їдемо, їдемо!..

— А клени які пишні, Маковею! А дуби! І листя на дубах… І небо над нами синіє… Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до війни!..

— А он кірха вдалині бовваніє… І село випливає з-за обрію!.. Та яке біле! Цікаво, як воно зветься? Хто там живе?

— Може, то Грінава пливе до нас назустріч, поспішає з-за обрію? Поспішає на велике свято? — Сагайда, широко посміхаючись, махає в далечінь рукою: — Швидше, Грінаво, повний вперед!

— Ви ще не забули її, лейтенант?

— Її? Довіку не забуду!

— Уявляєте, що там робиться сьогодні? А що в нас дома робиться! А в Будапешти… Єзус-Марія, що тільки робиться зараз на білому світі! Мені хотілося б скрізь оце побувати! Скрізь і водночас! І дома, і тут, і на Дунаї! Всіх би обійняти, всіх поздоровити! Аж кривдно, що ти… неподільний. Ви знаєте, я зараз люблю… все! А ви?

— Я? — Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпатлану чуприну. Задумався. Все тіло його пашіло на Маковея жаром. — Якби дано було мені владу, Маковею! Сьогодні я воскресив би всіх наших, всіх, за війну полеглих… Якби оце всі наші встали! Ах, якби вони дожили, Маковею…

— А ви самі думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам’ятаєте, як вас бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тоді був поховав…

— Я тебе, Маковею, теж іноді ховав, коли побіжиш, бувало, на лінію… Взагалі ми з тобою дожили, мабуть, цілком випадково. Адже на кожного з нас гори металу випущено: давно могло б десь довбонути… Але головне ж не в цьому. Головне, що настало те, чого ми з тобою прагнули. І настало зовсім не випадково… Неминуче!

— Звісно, коли б не я, то хтось інший сидів би оце в моєму сідлі. Але ж як хороше! Дивіться, скільки народу суне!..

Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишніх сіл вузькими польовими дорогами тягнуться і тягнуться до шосе селяни. Босоногі діти, чепурні матері, веселі господарі… Велосипедами, шкапами, волами, пішки… Спішать подивитись на сиві гурти полонених, спішать привітати ясно-зелені, мов травень, колони переможців.

— Гляньте, гвардії лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягідку нашого обіймає… По щоках плеще, пригортає, мов рідного сина… А в Хаєцького мале чешеня в сідлі… І друге взяв… Гляньте, як сміються та хапають його за вуса… І ніскільки не бояться!

— Може, в цьому і весь секрет, Маковею, — Сагайда задумався, звісивши обидві ноги на правий бік сідла. — Може, саме в цьому наша велика сила і наше велике щастя.

— В чому?

— В тому, що шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фабриками смерті… В скількох хатах за нас молились! В скількох вікнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибіти в окопах і вмирати в атаках. Правду кажучи, він мав-таки рацію…

— Хто — він?

— Брянський. Мені здається, що це саме він одного разу весною сказав мені десь у білому квітучому садку, йу, ніби в Грінаві…

— У Грінаві Брянського вже не було.

— Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз рухає наші армії вперед. Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі…

Сагайда, розстебнувши комір, повільно погладжував п’ятірнею свої волохаті, спітнілі груди. Потім, ніби щось пригадавши, дістав з бокової кишені блокнота, почав його перегортати, весь час посміхаючись сам собі з добродушною загадковістю. Раптом, прояснівши, Сагайда звернувся до Маковея, ніжно беручи з блокнота своїми товстими пальцями щось тендітне, схоже на фігурний вензель з синьої, тонкої порцеляни.

— Впізнаєш?

Маковей ледве впізнав: Сагайда обережно тримав у руці зісохлий небовий ключ;, весняну посмішку далекої Грінави.

В передобідню пору полк зустрів кілька машин з написами на бортах: CSR ’. Господарі машин — енергійні симпатичні юнаки — виявились учасниками празького повстання. Бійці обступили своїх братів по зброї.

— Куди? Звідки?

— На Вратіславу, з Праги!

Виявляється, чудові ці хлопці везуть звістку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вільна: сьогодні Її визволили радянські танкісти.

— Як це сталося?

Сталося це на світанку. Озвірілі фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрілюючи на майданах її найкращих синів; ще запущені фашистами гранати вибухали в підвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жінок, дітей і старих; ще кулеметні черги решетили вікна Людовото дому; ще свіжі поранені стогнали в підземеллях Ратуші; ще озброєні до зубів бандити йшли нгі штурм барикад, женучи поперед себе заложників; ще все це було, коли в гарячий стрекіт вуличних боїв зненацька ввірвався могутній рокіт радянських моторів. Суцільними потоками, на максимальній швидкості, танки влітали до чеської столиці з північного заходу, з боку Берліна, і з південного сходу, від міста Брно. Нечуваний по темпу, незрівнянний по героїзму кількадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг своєї мети: Прагу було врятовано від зруйнування, а мешканців її — від загибелі. З важких фугасів, що дрімали попід влтавськими мостами та під фундаментами міста, в останню мить було вихоплено запали. Сотні тисяч фашистів були замкнуті в залізне кільце оточення.