— Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моїй бригаді, що таке війна і що таке мир.

На полицях вподовж стіни виставлені рядком найкращі зимові сорти яблук, що ростуть у нашім саду. Мічурінський Пепін шафранний, ренет Симиренка, Мліївська красуня, Кальвіль сніговий, Пармен зимовий золотий… А на лівому фланзі, прошу звернути увагу: біле, крупне, овально-конічної форми, а на сонячному боці ніжний, як у молодої дівчини, рум’янець. Це — зовні, а всередині воно ще краще; ароматне, м’якуш білий, соковитий, дуже щільний, а смак — винносолодкий, освіжаючий. Нізашо не вгадаєте, який це сорт! Ніде він ще докладно не описаний, торік вперше ми його експонували на обласній виставці. Це була справжня окраса нашого стенда. Цілими днями товпилися біля нього любителі, захоплювалися знавці:

— Що за шедевр!, Плод — як налитий світлом!

Це моя, Микитина, гордість, це новий сорт яблука, виведений отут, на острові.

Не знаю, яким чудом збереглася під час війни моя гібридна ділянка. Хоча ні, невірно буде сказати — чудом… Наші люди зберегли її. Поруч з іншими, дістала і моя Оришка нагаїв від фашистського коменданта, шмагали її при всіх на тому самому крузі перед волостю, де колись я агітував наших упертих жінок. Вимагав комендант, щоб віддала йому Оришка мої записи по гібридах. Самого серця мого йому подай!

Витерпіла, не зізналася, не віддала. А гібридну ділянку колгоспники навмисне занехаяли — бур’янами, чортополохом заростала, аби тільки не привертала уваги коричневих менделістів. Зате ж, коли повернувся я з війни, порадувала мене ділянка отаким красунем!..

Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гірники — одбою не було.

— Запашне, соковите, освіжаюче! Саме для нас!

Вже й саджанців я навиводив з нового сорту, цієї весни буду насаджувати в двох кварталах на місці вимерзлих абрикос.

Витримав уже мій сорт багато випробувань, і я певен, що й усі подальші витримає. Дав я йому ім’я — «Сталінське».

Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується.

— Говори!

— Микито Івановичу, я…

— Яблук?

— Ні, ме…

— Меду?

Сміється.

— Мені довідатись би… Коли починаєте посадку?

— Ти не відтіль кажи. Викладай чорним по білому: за чим прибув?

— Саджанців…

— О, це відтіль. З цього б і починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловік забобонний і доки не почну висаджувати в себе, до того часу нікому не відпускаю.

— Це мені відомо, — зітхає Аполлон, вислухавши мене. Потім, злодійкувато покосившись на двері, з рішучою вправнісію добуває десь із-під своєї славної шинелі запечатану півлітра і, ніяковіючи, ставить передо мною на стіл.

Смішно мені стає. Це він хоче мене замогоричити, дістати саджанці по так званому «блату»!

— Хто це тебе навчив, хлопче? — питаю. — Чи не твій хрещений — товариш Зюзь? Негайно ж забери зі стола свого підкуркульника, заховай подалі та нікому й не показуй: дома з однополчанином розіп’єш. Мене, товаришок, могоричити не треба. Я роздаю без цього, я тільки радію та пишаюся, коли до мене йдуть за посадковим матеріалом. Всім наділю, за півдарма роздаватиму — аби тільки більше було в нас садів, аби набувала наша справа всенародного розмаху… І якщо ти матимеш згодом свій власний питомничок, то й тобі раджу: не затискуйся в кулак, не відмовляй, коли маєш, нікому, бо — діло наше святе, бо проситиме в тебе тільки чесний ентузіаст, тільки той, хто потім плекатиме дерево… Байдужий до тебе не прийде.

Аполлон, заховавши пляшку, підсідає ближче до мене.

— А як нашот «Сталінського»?

— Що — як?

— Гірники наші «Сталінське» дуже високо ставлять… Чи не можна буде… розжитись?

— Обов’язково — можна буде. В усі краї з радістю пущу.

— Спасибі. Я прислухатимусь. Як тільки почнете — одразу примчусь.

— Гаразд. Тільки перед тим забіжиш до нас у контору, оформиш дозвіл… Такий уже порядок. Колега мій раптом скисає.

— Неодмінно через контору? Ви знаєте, я сьогодні-вже був у товариша Мелешка і в товариша Зюзя.

— І що?

— Чого-небудь, кажуть, відпустимо, а щодо нового сорту… то рано встав. Не на тій ще, мовляв, стадії, щоб його всім відпускати. Посилаються на те, що собі багато ще треба для ремонту саду.

Так ось чого ти заїкаєшся, товаришок, ось звідки твоя відчайдушна пляшка! Горе навчило, мав уже розмову з Мелешком та Зюзем…

Однак, Комашчине повідомлення не дуже мене вразило. Я догадуюсь, чого вони там крутять. Трапляються ще в нашій саді-вницькій практиці такі екземпляри з консервативною спадковістю, такі типи, що туго піддаються впливові ментора… Хочуть і моє «Сталінське» законсервувати. Е, хлопці, будьте обачніші. Микиту недарма зовуть войовничим: проб’ю рутину, ні перед ким не позадкую.

— Післязавтра, мабуть, почнемо висаджувати, — кажу Аполлонов!. — Ти не турбуйся: приїзди, все буде в порядку.

Виходимо в сад.

— А ти, — питаю, — справді рано встаєш чи, може, схід сонця на подушці зустрічаєш?